Навчання «Галериста» у берлінських студіях та вищій школі мистецтва оплачував гетьман Скоропадський, кошти на прожиття надавав колишній представник УНР в Німеччині Роман Смаль-Стоцький, а першу персональну виставку робіт у Берліні Глущенку допоміг організувати Володимир Винниченко.
Поміж тим, годуючись з рук української інтелігенції, яка і сама потерпала в еміграції, Микола Глущенко був звичайним сексотом, завербованим ще у 1926 році совєцькою розвідкою. З боку ІНО НКВС то був справді найвищий пілотаж і цинізм найвищого рівня: утримувати свого агента в Європі коштом тих, про чию діяльність він мав доповідати Центру! Адже більшість зустрічей і контактів представників української еміграції відбувалися саме у студії Глущенка! І саме у своїй майстерні за завданням совєцької розвідки він познайомив чекіста Судоплатова з Вишиваним та Коновальцем.
Лише по загибелі Коновальця очевидним та зрозумілим для усіх став той факт, про який ще в 1936-му доповідав Змієнкові Швед. Повернувшись тоді з Парижа, Марко терміново склав цілого рапорта для Всеволода Змієнка про те, що по вулиці Волонтерів, 23 тримає художню галерею совєцький агент, зрадник Микола Глущенко, який втерся у довіру до українців і то може повернутися великою трагедією. Що керівник совєцької резидентури у Лондоні Арнольд Дейч, сам того не відаючи, засвітив його перед Марком як зв’язкового з агентами на псевдо Фермер та Фермерка…
Змієнко лише зітхнув. Його відповідь була передбачувана. Власне, з часів Стамбула ця відповідь стала єдиною, коли мова заходила про будь-яку операцію зі знешкодження викритих совєцьких агентів.
— Ні, ми не можемо. Не можемо, Марку! І ти прекрасно знаєш чому. Ми не можемо прибрати цього Глущенка, навіть якщо він тричі совєцький агент! — безапеляційно відповів тоді Всеволод Змієнко. — Ми не можемо прибрати відомого художника! Ми не можемо зробити це у Парижі! Я розділяю твої почуття, але щойно ми зробимо це, усі ті європейські ліберали, ейнштейни та пікассо знову піднімуть ґвалт, як вже було під час суду над Шварцбардом. Нас звинуватять у тероризмі, на українську еміграцію виллють увесь бруд. І повір, у совєтів знайдеться достатньо грошей, щоб підтримувати той скандал у належному стані. Уявляєш заголовки паризьких газет? Отож! Прибравши Глущенка, ми погубимо усе, за що тримаємось на чужині: союзників, фінансування… Сьогодні ми не можемо діяти так само, як у Стамбулі та Варшаві. Ті часи минули, Марку! Минули!
— Яка ж ми тоді, до біса, спецслужба, — проказав Швед скрушно, — коли маємо посеред свого кола совєцького агента і навіть оборонитися не можемо?
— Отака як є. На сьогодні отака як є, — відповів Змієнко. — І полишимо цю розмову, Шведе. Ти не хлопчик, щоб тобі пояснювати такі елементарні речі. Усе, що ми можемо, — бути обережними. Попередити своїх. А надто тих, хто взяв собі за моду використовувати майстерню Глущенка як конспіративну квартиру для зустрічей, як-от Габсбург чи Коновалець.
Цю розмову зі Змієнком Марко запам’ятав назавжди та свідомо волів ніколи про неї не згадувати. Було занадто боляче.
А Глущенко тим часом наполегливо вимагав у своїх совєцьких кураторів дозволу повернутися на батьківщину. Благав, вмовляв, що більше не витримає. Пояснював, що українські емігранти, а надто ті, з відомих, почали сторонитися його майстерні, значить, його викрито і у подальшому його перебуванні в Парижі немає жодного сенсу…
Відчував Глущенко докори сумління чи ним керував інстинкт самозбереження, однак випросив таки у своїх господарів із Луб’янки дозвіл повернутися в Союз, хоч ті і мали на нього більші плани.
Перед від’їздом з Парижа отримав листа від Винниченка:
«Ваша религия, Николай Петрович, ваше самое дорогое и „святое“ — это материальный интерес… Я пишу вам по-русски. Пишу так, потому что в глубине души я не считаю вас настоящим украинцем. Называете вы себя украинцем не так, как должен называть себя член угнетенного народа, а только тогда и там, где это вам выгодно…»
— Не зважайте… — втішав Глущенка керівник французької резидентури. — Ось бачите, вони нічого не зрозуміли, і цей лист Винниченка — тому підтвердження. Вас вважають слабодухим, корисливим, хто знає ще яким. Українські націоналісти такі. Хто не з ними — той проти них. Але, як бачите, агентом радянської розвідки вас не вважають. А це означає, що ви, Миколо Петровичу, будь-якого часу можете повернутися до справ тут, у Парижі, Берліні чи деінде…
Марко пригадував і продовження цієї історії.