За рік Змієнко усе ж наважився на спробу прибрати Глущенка. Більш делікатно, руками самого НКВС, на території Совєцького Союзу. Та спроба виявилася жалюгідно невдалою.
У 1937 році в Києві мала відбутися велика художня виставка, на якій свої твори представляв і Глущенко. Він спеціально поїхав до Києва з Москви, щоб взяти участь у тому дійстві. Вже до вечора в НКВС отримали рапорт такого собі агента «Агафона» з повідомленням про візит Глущенка до Києва:
«..з метою встановлення зв’язків із українським фашистським підпіллям емісара закордонних українських контрреволюціонерів».
Та певно, відданість Миколи Глущенка совєцькій розвідці була настільки безсумнівною, що на рапорті «Агафона» наступного дня з’явилася лише коротка й чітка резолюція:
— Ну, ти цього хотів? Ми втратили нашу людину у Києві, — гірко проказав Всеволод Змієнко, відкладаючи убік повідомлення. — Тепер сам бачиш, нас обкладено з усіх сторін… То тобі, Марку, ще твоє британське громадянство та робота у МІ-6 додає якихось ілюзій… Але насправді усі наші ілюзії давно поховані. Ми живемо примарами минулого, тримаємось за минуле і робимо те, що можемо. Бо це єдине, що тримає нас.
— Коновалець вважає інакше, — похмуро відповів Швед.
Змієнко лише похитав головою.
— Коновалець визнає, що взяв зависокий тон. Не потрібно отак нагло й бездумно лізти в самісіньке пекло, Марку, бо можемо накликати таку бурю, яка змиє нас усіх… Є час розкидати каміння, є час його збирати. А є час просто споглядати, як воно лежить. Зараз саме такий час. Розумієш?
Звісно, він розумів. І від безсилля хотів вити вовком. Ці думки та спогади душили його уночі, наче демони всідалися на груди і не давали дихати.
— Ти знову такий смурний… — голос Елізабет вивів із забуття. — Про що ти думаєш, любий?
— Нічого… Нічого, вартого твоєї уваги, — відповів він. — Треба збирати речі, Лізо. Завтра вранці вирушаємо до Мюнхена.
1938 рік, 29 вересня
Мюнхен, Баварія
— Ви вже бували у Мюнхені? — голос особистого ад’ютанта Шелленберга Дітріха фон Глоффа був спокійним і навіть привітним, однак його англійська була насправді жахливою.
Він сидів поруч із водієм на передньому сидінні, а тому, звертаючись до Марка, весь час мусив озиратися назад. Коли сонячне проміння потрапляло йому на обличчя, Дітріх кумедно, зовсім по-дитячому мружив очі і морщив поцяткований ластовинням ніс.
— Так, звісно, — відповів Марко. — Бував якось одного разу. Проїздом. Прошу, пане фон Глофф, розмовляйте рідною мовою, я прекрасно розумію німецьку і вільно нею спілкуюся.
— Ви полегшили мені життя, гере Макміллан! — радісно видихнув Дітріх фон Глофф. — На відміну від шефа, я не маю таланту до вивчення мов, тож моя англійська насправді така вимучена… До слова, — раптом додав він, — сподіваюся, фрау Макміллан не дуже сумуватиме у готелі. Там чудовий ресторанчик на першому поверсі, гарні магазини поряд. А ввечері шеф обіцяв вам та вашій дружині приємний сюрприз…
Марко здивовано підвів очі. Балакучість та отака неформальна приязнь ад’ютантові Вальтера Шелленберга аж ніяк не пасувала.
«А можливо, Шелленберг спеціально приставив до мене цього веснянкуватого гітлерюгенда? — майнула думка у Шведа. — Так би мовити, людяне обличчя нацизму!»
З усього видать, Дітріх справді був непоганим хлопцем. Звісно, до того, як йому промили мізки нацистською пропагандою. Йому б продавцем у салоні дамських капелюшків працювати з такою щирою посмішкою і всипаним веснянками обличчям… Жінки були б у захваті.
— Люб’язно з боку вашого шефа! — промовив Марко вголос. — Хоч я і не великий поціновувач сюрпризів, але тут, напевне, не зможу відмовитися.
— Так! — хитнув головою Дітріх і ластовиння знову розплилося по його обличчю. — Наскільки мені відомо, то справді розкішний подарунок. Якщо плани не зміняться, шеф увечері запросить вас та вашу чарівну дружину до вельми респектного мюнхенського закладу — остерії «Баварія», що на Шелінг-штрасе! — проказав він майже урочисто, наче смакував передчуття того враження, яке мали справити його слова на співрозмовника.
— Он як! — усміхнувся Марко. — То справді честь. Начуваний про цей заклад.
— Так! — погодився Дітріх. — Готують там неперевершено. Виключно баварські страви! А пиво! А кава… Шеф спеціально підбирав заклад, де можна було б вас трохи розважити після усього цього офіціозу, й остерія «Баварія», на його думку, найдоречніша місцинка! До того ж це улюблена ресторація рейхсканцлера! — не без гордості додав Дітріх фон Глофф. — І якщо вам поталанить, то сьогодні зможете його там побачити…