— Як гадаєте, колего, кому потрібне це жалюгідне окозамилювання? — невдоволено прошепотів журналіст із «Манчестер-Гардіан», що сидів поряд зі Шведом, і Марко із сумом подумав, як йому не вистачає на цьому «окозамилюванні» колеги Флемінга та його чорного гумору. — Всім і так усе зрозуміло! — продовжував той. — Гітлер вирішив надати своїм діям дипломатичної благопристойності лише з однією метою — позбавити Чехословаччину міжнародної підтримки та ініціювати її дезінтеграцію мирним шляхом, увесь час патякаючи про готовність захистити зброєю інтереси якоїсь неіснуючої там німецької нацменшини…
— Розмовляйте тихіше, пане Сандерс! — прошепотів у відповідь Швед. — Серед німецьких офіцерів багато тих, хто прекрасно розуміє англійську. А в цілому ви праві… Так і є.
— Отож бо! — прошепотів знову Сандерс. — Із судетців такі німці, як із нас з вами. Я там бував. Вони навіть розмовляють на діалекті, який у жодному разі похідним від німецької мови не назвеш!
— Усвідомлювати себе істинними арійцями їм допомагає не німецька мова, пане Сандерс, і не білі гетри, в яких вони браво крокують у своїх воєнізованих партійних загонах, — пошепки відповів Марко, — а п’ята колона Третього рейху — «Німецький патріотичний фронт» під керівництвом Конрада Генлейна і нацистська пропаганда, якою їм щоденно промивають мізки. Тож насправді усе простіше нікуди.
— Так! — погодився Сандерс. — Звісно, що так. Ви ж читали текст отієї «миротворчої» промови Гітлера?
Не для того, мовляв, Всемогутній створив сім мільйонів чехів, щоб вони гнобили три з половиною мільйони судетських німців. Мовляв, за спинами «змучених» судетських німців стоїть озброєна німецька нація. Гадаю, не судетці Гітлера хвилюють. Йому потрібна уся Чехословаччина…
Марко хитнув головою.
— І не тільки, — проказав він, — Гітлер давно собі помітив ті території і напрямки, які його цікавлять. Він це навіть не приховує. У всякому разі, в «Майн кампф»…
— Гадаєте, таки буде війна, пане Макміллан? — ще більше стишив голос Сандерс.
— Буде? А хіба вона вже не йде? — зітхнув Марко. — То тільки наш містер Чемберлен усе ще вірить у свої ілюзії, що коли задобрювати Гітлера — війни не буде… Але війна уже почалась. І йде. Поки ми з вами сидимо тут і вислуховуємо оце базікання речників рейхсканцлера.
* * *
Базікання речників рейхсканцлера затягнулося надовго.
Якби не кава, канапки і тістечка, журналісти, «обрані» для цього важливого дійства, почувалися б наче під арештом.
Власне, саме тут, у кімнатці для прес-конференцій будівлі Фюрербау Марко мав можливість відчути на собі всю силу нацистської пропаганди. Палкі «миротворчі» промови Чемберлена видавалися дитячим белькотінням у порівнянні з красномовними асами Гітлера.
Швед ще раз подивувався, що до нього, британського журналіста, замість котрогось з отаких «переконливих» приставили веснянкуватого Дітріха фон Глоффа. Той у своїй простоті і любові до фюрера хоч і перевершував усіх цих гітлерівських речників, але на критичний погляд людини мислячої виглядав досить кумедно. Виглядало, наче такий собі нехитрий стратегічний хід Вальтера Шелленберга. Бо після Дітріхового безперервного базікання про фанатичну любов до мудрого вождя німецької нації конструктивна розмова із самим Шелленергом для будь-кого мала 6 стати ковтком свіжого повітря, моральним відпочинком і автоматично перетворювати останнього на чудового співрозмовника і друга.
Занотовуючи те, що видавалося йому важливим, Марко не переставав думати і про зустріч із Кривицьким. Не мав уявлення, де, коли і як вона відбудеться, хоча утаємниченість така мала сенс: ставши об’єктом полювання совєцької контррозвідки, Кривицький наражав і його, Марка, на небезпеку.
— Маєте якісь плани, гере Макміллан? — фон Глофф з’явився, наче нізвідки, тільки-но Марко разом із іншими журналістами після прес-конференції вийшов до холу Фюрербау. — Як я і попереджав, сьогодні більше нічого суттєвого не буде, — додав він. — Гадаю, основні зустрічі і прес-конференції відбудуться завтра. Тож ви маєте доволі часу, щоб насолодитися перебуванням у Мюнхені. Можу підвезти вас, куди забажаєте, чи порекомендувати гарне місце для обіду.
— Дякую, але, гадаю, я з радістю пройдуся пішки, пане фон Глофф, — усміхнувся Швед у відповідь. — Мюнхен просто-таки зачаровує! Власне, поки моя дружина відпочиває з дороги у люб’язно наданому нам готельному номері, я збирався, як і казав вам, до найближчої пивної, — продовжував він, — де за кухлем доброго баварського пива міг би підготувати матеріал для «Обзервер».