— Як забажаєте, гере Макміллан! — Дітріх хитнув головою, наче вклонився. — Усі запрошені до Мюнхена іноземні журналісти мають власних координаторів, як вам відомо, тож я мусив поцікавитися, чи не маєте у чому потреби, бо маю чіткі інструкції забезпечувати вас усім необхідним.
— Запевняю, пане фон Глофф, усе чудово, — Марко приязно простягнув руку ад’ютанту Шелленберга. — Єдине, ви повідомили про запрошення вашого шефа до остерії… О котрій годині нам із дружиною чекати його з візитом чи… як усе відбудеться?
— Увечері я заїду за вами і фрау Макміллан, — пояснив фон Глофф, — і відвезу вас до остерії. Шеф чекатиме вас там. Це буде о сьомій.
* * *
Значить, о сьомій! Він вирішив не повертатися зараз до готелю. Елізабет почувалася добре і справді планувала зранку пройтися магазинами й пообідати у ресторації поруч, а потім відпочивати. Тож у Шведа з’являвся час, щоб знайти якусь затишну місцинку й підготувати статтю для «Обзервер». Далі телеграфувати текст до редакції в Лондон і тим самим надати можливість Кривицькому, якщо той вже у Мюнхені, «знайти» його. Він же сам сказав, що знає, де його розшукати!
Неспішно прогулюючись, зупиняючись біля газетних розкладок і вітрин із чоловічими капелюхами, маринарками й плащами, Марко не без задоволення відмітив, що за ним не ведеться жодного спостереження. Ніхто не вів його від Кьонінгсплацу. І це було добре. Зрештою, сьогодні в разі чого він не мав на що розраховувати, окрім як на себе самого — уважність, грубу фізичну силу і швидкість власних ніг. Револьвер, ніж — усе зі зрозумілих причин залишилося в номері. Про те, що будь-яка зброя у Фюрербау неприпустима, навіть для самозахисту, йому чи не тричі перед виходом із готелю повідомив Дітріх фон Глофф, натякаючи, що у такому разі і він сам матиме великі неприємності.
Осінній Мюнхен, якщо відійти подалі від Кьонінгсплац, насправді був прекрасним. Наче над світом не нависла тривожна чорна хмара передчуття війни, а сірі колони будівель Королівської площі не прикрашали нацистські штандарти.
Вулиці старого Швабінгу потопали у м’якому золотому світлі, що пробивалося крізь верхів’я дерев, заливало собою тротуари і лоскотало Маркові обличчя, наче Лізині поцілунки. Та все ж його не покидало відчуття, що принишкла тривога витає цими вулицями разом із золотавим світлом. Уявний спокій і умиротворення занадто різко контрастують із побаченим і почутим раніше. Швед мимоволі ловив себе на думці: усе, що відбувалося у гітлерівській резиденції, уся ця просякнута брехнею і ганебним замовчуванням небезпеки атмосфера у конференц-кімнаті Фюрербау, криваві полотна зі свастиками на Королівській площі — усе йому до болю нагадувало завішану червоними знаменами й транспарантами сталінську Москву 1933-го, коли вони там побували з Флемінгом для ведення репортажів із судилища над британськими інженерами «Метрополітен Віккерс».
Так виглядало, що саме у 1933 році і розпочався отой малозрозумілий для світу мерзотний «совєцько-німецький роман».
Невже Сталін, обравши собі такого союзника, не усвідомлював, ким насправді є Адольф Гітлер? Повна маячня! З огляду на те, з якою утаємниченою пристрастю совєцька влада поринула в цю дружбу, та ще доповнивши пробіли відомостями того ж таки Гінзбурга-Кривицького й мсьє Мальтерра, можна було не сумніватися: одіозна персона майбутнього рейхсканцлера привабила увагу «батька народів» давно. Найвірогідніше, ще з осені 1923 року, з часів Пивного путчу, про який так натхненно розповідав юний Дітріх. Саме тоді Гітлер ефектно явив себе усій Німеччині й світові.
Саме так. Тоді!
Дітріх був правий: у ту мить увага всього світу дійсно була прикута до Гітлера. І увага Союзу, що саме спинався на ноги, зокрема. Російський постпред у Німеччині Микола Крестинський не міг у ті непевні дні не доводити до відома совєцького уряду події, що відбувалися на вулицях Мюнхена, не міг не повідомляти про стихійні голодні заворушення в Берліні, не міг не зазначати, що то були криваві і жорстокі нацистські погроми. Так само Крестинський не мав права не попереджати і про те, що вся Німеччина, повалена з ніг економічним хаосом, живе у передчутті активного виступу правих, який може змінити саму долю німецької нації; адже така ситуація завжди є чудовим підґрунтям для державного перевороту!
Цілком вірогідно, що він надавав і чіткі розклади по персоналіях, пояснюючи Троцькому та решті, хто є хто у цій грі: командуючий військами — Людендорф, при ньому політрадником — Гітлер, тимчасовий верховний глава Баварії — Кар.