— Так, — не вдаючись у подробиці відповів Марко.
— Здається, пан — іноземець? — не вгавав господар «Зігфріда». — У пана прекрасна вимова, але однаково, ледь відчутний акцент вас видає…
— Так, я у Мюнхені у справах, — відповів Марко. — Я журналіст.
— О, так, звісно! Мабуть, і ви на це зібрання прибули. Мабуть, ви тільки-но з Фюрербау? — гер Гільперт вийшов з-за стійки і провів Марка ближче до вікна, де поодиноко стояв круглий різьблений столик. — Ось тут, біля вікна вам буде найзручніше, — люб’язно промовив він. — Тут добре падає сонячне проміння і писати зручно… Це особливе місце для наших найреспектніших завсідників; тих, що люблять побути наодинці зі своїми думками…
— Прекрасно, дякую, пане Гільперт.
— Хвилин за п’ять-сім подам ваше замовлення, — майже урочисто проказав власник «Зігфріда».
Марко хитнув головою. Скинув плаща, дістав із кишені олівця й записник.
Власне, про що писати? Чого ще не чули у Лондоні? Уся та маячня про «утиски чехами нещасних судетських німців» і незмінну готовність рейхсканцлера їх захищати, котрою години дві їздили по вухах речники Гітлера у конференц-кімнаті, і так давно відома і у Франції, і в Англії.
Але «миротворці» Деладьє і Чемберлен прибудуть завтра до Мюнхена не для того, щоб чітко висловити протест. Навпаки, ялові заяви про підтримку Чехословаччини розчиняться у їхній замирювальній риториці.
На словах і справді виглядало так, наче офіційна Франція й Англія підтримували Чехословаччину. Та разом із тим Марко добре знав настрої європейської спільноти. Для кожного англійця чи француза пам’ять про Велику війну усе ще була занадто живою, а спогади занадто болючими. Тож Чемберлен, як і Деладьє, справді бажали для своїх країн миру за будь-яку ціну. Навіть якщо для цього доведеться Чехословаччину використати як розмінну монету.
Що ж… завтра має багато вирішитися. Не більше, не менше — майбутнє цілої Європи…
Оскільки текст потім ще треба було телеграфувати, з редакцією «Обзервер» у Марка була попередня домовленість: усе, що він сповіщатиме, додаючи в кінці речення вираз «І це тішить!», потрібно розуміти з точністю до навпаки.
Але виглядало так, що весь складений для статті текст можна було б замінити отими кількома словами: «І це тішить!» — бо насправді нічого втішного Марко повідомити не міг. Крім того, якщо зустріч із Кривицьким-Гінзбургом відбудеться найближчим часом, потрібно було дізнатися щодо готовності МІ-6 співпрацювати з ним, готовності надати йому певні гарантії в обмін на ту інформацію, яку Вальтер готовий озвучити…
* * *
Пиво у «Зігфріді» справді було божественне. Ковбаски, підсмажені й подані просто на чавунній пателенці, апетитно шкварчали. Гер Гільперт подав гостеві їх із томленою у вершках броколі та рум’яними грінками, змащеними розтертою із м’якоттю апельсина гірчицею та рясно присипаними зеленню. Від тієї їстівної розкоші шлунок зрадницьки забурчав. У конференц-кімнаті Фюрербау Марко хіба сьорбнув трохи кави. Тістечок та канапок не торкався.
Поки він писав статтю та смакував ковбаски з пивом, гер Гільперт звідкілясь приніс великий червоний прапор зі свастикою. Обережно розгорнув його, розправив і за допомогою заплішки надійно прилаштував древко між барною стійкою та стіною, затиснувши його так, щоб полотнище звисало у зал і кожен, хто заходить до «Зігфріда», найперше мусив би його бачити.
Далі відійшов кілька кроків назад, помилувався своєю роботою здалеку, знову любовно розправив полотнище прапора, згорнув його особливим чином: тепер на криваво-червоному полі, як і належало, виднівся добрий фрагмент свастики.
Кельнер не втримався, глипнув краєм ока на Марка. Іноземний писака одночасно їв та робив записи у своєму блокноті. Хто ж так обідає! Для того щоб оцінити неперевершений смак справжнього баварського пива чи наїдку, треба зосередитися на їжі, а не на писанині!
Неочікуваний відвідувач трохи лякав кельнера. Гільперт добре знав місцеву журналістську братію. Усі вони — легковажні веселуни, жоден із них не прийшов би до пиварні, щоб засісти щось писати. А цей, як для журналіста, був занадто спокійним та серйозним, мав чіпкий погляд… Але ж він каже, що іноземець…
Так! Іноземець. Можливо, у цьому й причина.
А може, він і не журналіст зовсім, може, він спеціально надісланий з Гестапо з перевіркою, подивитися, як у «Зігфріді» шанують великого фюрера? Від самої цієї думки йому стало незатишно. Саме тому гер Гільперт вирішив не зупинятися на досягнутому. На якусь мить він знову зник, а потім з’явився у залі з великим портретом Гітлера, кількома цвяхами в зубах і молотком.