Вона була далеко не юна, але дивовижно вродлива. З тих жінок, яких називають жінками без віку. Чорнява, невисокого зросту, з гострим поглядом темних очей. Короткий жакет не приховував її тонку талію, а широкі брюки підкреслювали тендітність її статури. Єдина прикраса — довга нитка білих перлів на шиї — звисала аж до пояса, припнута до лацкана жакета елегантною брошкою з великою білою перлиною.
— Так то ви мене раді бачити, Вальтере! — продовжувала жінка французькою. — Жахливий натовп на вулиці, недоумкуватий ад’ютант, якісь мерзенні підвали, забиті озброєними до зубів військовими… Мене обшукували кілька разів! — вона підняла вгору тонкого пальчика, наче збиралася штрикнути ним Шелленберга в око. — Вирішили покепкувати наді мною? — уже м’якше проказала несподівана гостя. — Нагадати мою нещасну, затьмарену Великою війною юність?
Шелленберг на мить завмер. Суворо зиркнув на Дітріха фон Глоффа, який стояв ні живий, ні мертвий позаду.
— А ось і вона, панове, ось і вона! — майже урочисто проказав Вальтер, його голос і погляд враз змінився. — Ось і вона, моя прекрасна і талановита Габріель!
— Дорога Габріель, — продовжив він майже єлейним голосом, — моєму ад’ютанту довелося проводити до зали остерії через підвальні приміщення усіх моїх гостей. Ви ж бачите, на вулиці діється цілковите безумство! — додав він тихо. — Прибув фюрер, і то чудово, що ви опинилися в залі остерії швидше за рейхсканцлера.
— А то що, Вальтере? — Шанель демонстративно важко як для своєї граційної статури гепнулася на стільця, запропонованого їй Шелленбергом. — А то що? Мусила 6 залишитися у тому смердючому підвалі, набитому охоронцями гера Гітлера?
Шелленберг театрально закотив очі. Звідки тільки у нього бралося терпіння на цю жінку!
— Благаю, люба, ми ж тут не самі! Говоріть тихіше, — він лагідно взяв її руку у свою. — Я лише хотів сказати, Габі, що рейхсканцлера сьогодні супроводжує чудова фотографиня, і вона єдина, кому дозволено фотографувати в залі остерії. Ну, крім отих кількох мюнхенських писак… Я не хотів втратити можливість закарбувати цю чудову мить нашої зустрічі!
Шанель невдоволено пхикнула.
— Здається, ці мюнхенські журналісти — туман небесний, якщо досі не впізнали мене і жодного разу не попросили дозволу зробити знімки!
— З рейхсканцлером Німеччини важко витримати конкуренцію, — розсміялася Елізабет, — навіть такій відомій жінці, як ви…
— А вам, мила, — трохи зарізкувато проказала Шанель, — вам треба неодмінно побувати у мене в гостях у Парижі. Я не така молода, як видаюся, — продовжила вона, — і добре пам’ятаю ті часи, коли жінки носили на голові не капелюшки, а збите безе! Це було жахливо… А ззаду, отут просто на куприку, — вказала Габріель рукою позад себе, — отакенну подушку, щоб дупця видавалася більшою… Це направду перетворювало жінку на копицю сіна і я дякую Богу, що ці часи минули. Велика війна принесла багато нещасть нам усім, але разом із тим вона допомогла жінкам зрозуміти, що справжність і простота набагато привабливіші за безе на голові!
Ліза збентежено поглянула на Марка.
— Ви занадто чарівна, щоб відмовляти собі у задоволенні носити одяг, який підкреслить вашу індивідуальність! — Габріель легенько торкнулася Лізиного плеча. — Обов’язково чорне і біле, незвичні фасони… можливо, трохи чоловічого стилю… Чи ваш чоловік з отих себелюбців, які забороняють жінкам бути особистістю?
— О, ні, ні, — похитав головою Марко, — запевняю вас, я зовсім не такий! Гадаю, щось таке елегантне і в чоловічому стилі пасувало б Елізабет. Самому цікаво поглянути. Можливо, наступного місяця ми зможемо побувати у вас у Парижі…
Поки офіціант викладав бренді, каву й тістечка на стіл, Габріель не замовкала ні на секунду.
— Перепрошую за мою експресію, — звернулася вона наче й до всіх, але ні до кого конкретно, — я дуже перенервувала, опинившись у тісному підвалі наодинці з німецькими вояками… — шмигнула носом вона, неначе збиралася ось-ось розплакатися. — Я не з лякливих, але у тому підвалі будь-який відчайдух злякається…
— Так, мадам… — погодився з нею Марко.
— Мадемуазель! — виправила його Шанель. — Я ніколи не була заміжня. І звіть мене Габріель, бо поряд із вашою дружиною, такою юною і вродливою, я почуваюся наче мамця.
— І ви зовіть мене Елізабет, — Ліза простягнула руку Габріель і та швидко і коротко стиснула її, наче боялася обпектися.
— Елізабет? Ви — англійка? — запитала, не приховуючи цікавості.
— Так, — ствердно хитнула головою Ліза.
— Ви влетіли, наче валькірія, моя дорога! — виправдовуючись, промовив Шелленберг. — Я просто не встиг вам представити моїх друзів!