Офіціант із ресторації приніс тацю з ранковою кавою.
— Ні-ні, я сама, дякую! — почувся з вітальні голос Елізабет.
А ось і вона сама, босоніж і з тацею в руках прямувала до нього на балкон.
— Лізо… ну, що ти! Тут холодно! І мокро! — проказав він, приймаючи з її рук тацю. — Іди взуйся, тут справді холодно.
— Люблю гарячу каву на холоді… Ти ж знаєш! — відповіла дружина.
— Біжи взуйся, я не пущу тебе сюди босоніж…
За мить вона з’явилася знову, в обшитих заячим хутром кімнатних черевичках, загорнута поверх халата у теплий плед.
— Ну, от тепер інша справа, — зітхнув Марко, знову дістаючи запальничку і цигарку.
— Чому ти так рано встав? Тобі ж до Фюрербау в обідню пору… — поцікавилась Ліза. — Але кави дві замовив! — не без задоволення відзначила вона.
Марко розсміявся.
— Я знав, що тебе розбудить її аромат, а далі ти, як хвостик, одразу за мною на балкон підеш.
Клацнув запальничкою, прикурив цигарку, обвів поглядом балконні двері, стіну і простір під ногами, шукаючи поглядом те, що бодай виглядом могло б нагадувати прослушку.
Вони розмовляли англійською ні про що. Просто звичайна бесіда чоловіка і дружини. Одразу, як заселилися, він оглянув вітальню, ванну кімнату, спальню, стики дверей, настільні лампи, бронзові статуетки, картини та навіть під ліжком подивився. Цілком імовірно, їх можуть прослуховувати. Абсолютно виправдана і зрозуміла практика! Сам би так робив.
У номері нічого підозрілого не виявив, однак попросив Елізабет у розмовах бути обережною. Якщо прослуховують, то нехай слухають, як вони кохаються.
Але цілком можливо, що Шелленберг не наважився кількома дротами та мікрофонами для прослуховування в готельних номерах нарватися на передчасний міжнародний скандал — це було б занадто навіть для найвідданішого фанатичного служаки. А Шелленберг таким точно не був, у всякому разі видаватися таким не хотів, хоча попри все ретельно виконував свою роботу.
До того ж для Мюнхена журналістів відбирали спеціально. А значить, Вальтер Шелленберг мав розуміти: кожного з них проінструктовано як належить власними спецслужбами та представниками влади.
Було б повною дурницею очікувати, що, приїхавши до Мюнхена та поселившись у наданих німецькою стороною готельних номерах, спеціально підібрані іноземні журналісти отак, з доброго дива, почнуть балакати зайве чи обговорювати таємну інформацію.
— Лізонько, — проказав Марко, цілуючи Елізабет у чоло, — я не знаю, як сьогодні складеться там усе… Хоч і розумію, ні до чого доброго воно не йде… Зранку у мене є деякі справи. Ми поснідаємо, а далі я мушу йти, щоб повернутися до прибуття Дітріха. Ти будь розумницею, дочекайся мене у номері, добре? Щоб я за тебе не хвилювався, гаразд?
— Навіщо ти мені це зараз кажеш? — поцікавилася Ліза.
— Ти зараз така… емоційна… емоційно вразлива… — невпевнено проказав він, пригортаючи її до себе. — Я б не хотів, аби щось засмутило тебе чи…
— Чи я сказала щось не те не тим людям?
— Ну, так.
— Це все через… через… — протягнула вона, відпивши кави. — Справді?
— Частково… — відповів він, вдивляючись у похмурий серпанок над будинками. — Просто хвилююся за тебе…
— Зі мною усе гаразд, — прошепотіла вона. — Вагітність — це не хвороба, любий. Чи тобі не сподобалось, що…
— Та усе мені сподобалось. Навіть дуже, — усміхнувся Марко. — Ти знаєш, чому я так кажу. Я дуже хочу цю дитину, Лізо. І я страшенно скучив за Маргаритою.
— І я теж… — зітхнула вона, — але не згадую про неї, щоб не додавати тобі зайвих думок. А ти кажеш, я емоційно вразлива!
— Учора він так і не з’явився… — раптом замислено проказав Швед. — Хоча з’явитися учора в нього було небагато варіантів… Лізо, якщо раптом… ну, раптом за моєї відсутності з’явиться Вальтер, — Марко виразно подивився на Елізабет, натякаючи, що мова йде зовсім не про Шелленберга, — ні в які розмови з ним не вступай. Взагалі. Власне, тому я і кажу, щоб ти не вешталася магазинами, а дочекалася мене у номері. Він зараз не у найкращому стані. За ним можуть іти по слідах. У нього зараз в думках одне. І його мало цікавить, кого він може при цьому підставити. Сам же сказав, що головне — знайти того, хто оцінить його… «товар» і допоможе врятуватися.
— Добре, — смиренно проказала Елізабет, — я буду у номері. Буду читати і чекати на тебе.
— Розумниця! — усміхнувся Марко, знову цмокаючи її у чоло. — Ти бачиш, я через цей Мюнхен навіть курити почав! Тьху, гидота! — тицьнув недопалок у вологу попільницю. — А тепер біжи, одягайся, спустимось поснідати, Лізонько. Часу не так вже й багато…