— Бренді і сидру з гарячими канапками. На двох. Я очікую свого друга. І він напевне змок до кісток під цим шаленим дощем.
— Бренді, сидру і гарячих канапок…. — ретельно записав собі у книжечку Гільперт. — Усього по дві порції.
— І я заплачу за обидва замовлення, гере Гільперт, — проказав Швед. — Не сперечайтеся, будь-ласка, інакше я буду змушений піти до іншої ресторації.
Гільперт тільки розвів руками.
— Як накажете, пане… Як накажете. Але у будь-якому разі знайте, я вдячний вам безмежно!
Тільки-но він зник на кухні, щоб приготувати замовлення, до «Зігфріда» увійшов геть змоклий Кривицький.
— У мене не так багато часу, Вальтере, — замість привітання проказав Швед. — Я замовив нам по кілішку бренді, яблучного сидру і гарячих канапок, зігрієшся з дощу.
Кривицький вдячно кивнув і, скинувши промоклий плащ, недбало кинув його на вільний стілець.
— Тут безпечно розмовляти?
— Я не помітив ніяких засобів прослуховування під чи на підвіконні або під столом, — усміхнувся Марко. — Люстри над нами немає, усе світло з вікна; стеля достатньо висока, стіни муровані з каменю, на столі, як бачиш, одна стільниця. До того ж я обрав цю пиварню навмання. Місце віддалене, сюди ходять німецькі військові, а не випадкові люди. Вчора, наприклад, було ціле товариство. Тож…
— Так, звісно, — зітхнув Кривицький, — то я перестраховуюся.
— А новини такі, — продовжив Швед, — мої готові прийняти тебе. Зустрітися з тобою. Найближчими днями… Але тобі необхідно терміново прибути до Лондона. Маєш надійні документи?
— Маю, — коротко відповів Кривицький. — Прибуду.
— Гарно. Родину доведеться поки залишити тут. Сподіваюся, твої у безпеці?
— Угу… Я казав тобі, мої прилаштовані.
— Чудово, — хитнув головою Марко, — треба усе провернути так, щоб у Лондоні ти якомога менше світився. Арнольд Дейч не дурень, та й своїх людей у нього вистачає… Я сам зустріну тебе на залізничному вокзалі. Для початку перебудеш на конспіративній квартирі якийсь час. Якщо все складеться і ви зійдетеся у домовленостях, контора потурбується про твоїх. Вивезуть до тебе. У Лондоні не монстри сидять.
— Добре. Дякую.
— Але, Вальтере, тобі відомі правила… — розвів руками Марко. — На ніщо ти отримаєш ніщо. Твоя інформація має бути справді цінною. Станом на сьогодні. І на завтра також.
— Я знаю, Марку, — тихо відповів Кривицький, — і повір, я дам усі свідчення, усе, що потрібно.
— Чудово. У такому разі ти можеш розраховувати на мою підтримку у Лондоні, — проказав Швед. — Головне, щоб усе склалося. І твоя сім’я буде у безпеці. Вір мені, Вальтере.
— Я вірю. Інакше б не звертався до тебе…
Гільперт приніс тим часом сидру, по кілішку бренді та гарячі канапки з шинкою і сиром.
— Вірю, — повторив Кривицький, коли кельнер пішов. — Ну, тоді… будьмо? Я добряче закоцюб.
Алкоголь гарячою хвилею розійшовся по крові.
— Ось! — Кривицький хухнув у кулак і сягнув рукою до кишені. Дістав звідти колоду карт.
— Хочеш зіграти у преферанс? — проказав Швед з іронією. — Чи ці карти варті якоїсь кращої гри?
— Кращої, — відповів Вальтер, — це обіцяна тобі перша частина інформації. Для початку. Вчора дістав зі сховку. Вісімнадцяте століття! Раритет! Ручна робота! — гмикнув він, обережно відкривши коробку і продемонструвавши Маркові першу-ліпшу карту. — Я ж казав тобі, що бути власником букіністичної крамнички не так вже й погано… У середині кожної карти — шифровки з інформацією, що безперечно зацікавлять твою контору. Прочитання — по старшості масті і цифрових значеннях карт. Ключ для дешифрування вклеєно у карту із джокером. Тут усе… про можливий початок воєнних дій, таємні перемовини Сталіна… усе, про що я тобі розповідав у Мемінгені.
— Вигадливо, — гмикнув Марко, — але ж це ще не все?
— Звісно, не все, — Кривицький простягнув Шведові коробку. — Ще більше інформації буде у Лондоні. Після того як я отримаю певні гарантії від твоїх. Але найцінніше, — Вальтер вказав пальцем на скроню, — найцінніше, Алексе, тут! Найцінніше тільки після того, як моя дружина і син будуть у безпеці.
— Не сумніваюся, так і станеться, — Швед заховав колоду собі до кишені. — Ну, ти не поспішай, поснідай. А я вже піду… Сьогодні може статися фінальний акт тієї мерзенної п’єси у Фюрербау… — додав він тихо.
Кривицький нахилив голову. Глянув з-під лоба на Марка.
— Зачекай… Зачекай, Шведе. Я маю тобі ще дещо сказати. Щоб ти остаточно повірив мені.
— Я ж сказав, що вірю.
— Власне, це навіть не задля того… — Кривицький замовк на мить, наче йому перейняло горло. Поглянув на Марка і продовжив знову: — Вважай, це моє покаяння перед тобою.