— Про що ти?
Вальтер глибоко вдихнув.
— Пам’ятаєш Стамбул?
— Так, звісно… Але, Вальтере, ми вже говорили про це. У Мемінгені. Зараз не слушний час. І не місце. Давай вже у Лондоні згадуватимемо про минуле…
— Ні, ні… — з притиском промовив Вальтер. — Я мушу тобі все розповісти. Зараз.
— Розповісти про що?
— Скажи, — почав Кривицький, — ваша дипломатична місія у Стамбулі… чи, правильніше сказати, ваша УНРівська резидентура… Олександр Адієсєвіч, Микола Мурський, Денис Хвиля, Микола й Катерина Забелло… Бачиш, я усіх їх пам’ятаю поіменно, — з гіркою іронією додав він. — Тебе особисто чи твоє УНРівське начальство ніколи не цікавило питання, чому вони померли якось дивно… майже один за одним?
Марко мовчки підвів важкий погляд на Кривицького.
— За якихось кілька років сталося стільки смертей, — продовжував Вальтер, — вимерли майже усі ключові фігури вашої дипломатичної місії. Ще досить молоді, енергійні люди… Офіційно, всі вони померли від раку, — вів далі Кривицький. — Спочатку Адієсєвіч, потім Мурський, Хвиля… Микола Забело, потім його дружина… За кілька років забралися у засвіти усі, — повільно проказав він.
— Що ти цим хочеш сказати?
— А ти знав, чим вони займалися в останні роки? — запитав Кривицький. — Поки ти був у Європі та Харбіні…
— Тільки якщо це напряму стосувалося мого завдання. Я у Стамбулі з 1928 року не був.
— Так, звісно, — погодився Кривицький. — Кожен із нас подібно до крота риє власний тунель і що роблять інші резиденти, знати не повинен.
— Я знаю, що Мурський намагався вивести діяльність уряду УНР на більш широкі горизонти. Німецькі спецслужби, японські… Ми завжди шукаємо усі можливі способи, щоб пришпилити совєтам хвоста.
— Це так і вам вдалося ту підтримку отримати, у певному сенсі, — хитнув головою Гінзбург, на мить замовк, а потім продовжив: — Але перш за все, Алексе, Мурський і товариство працювали над отриманням автокефалії. Томосу для Української Православної церкви від Константинопольського патріархату. Мурський діяв дуже ефективно. Спочатку сконтактував із болгарським патріархом Борисом, а вже той його звів із Вселенським Патріархом Фотієм. Патріарх навіть «своїм великим українським другом» його називав. Також, як нам стало відомо, Мурський лобіював інтереси Грузинської Православної церкви, намагаючись вибити і для неї томос… Взагалі, наскільки я розумію, ваша резидентура на цьому зупинятися не збиралася, бо йшлося про широке отримання томосів для так званих поневолених Російською імперією та більшовиками народів, — проказав Вальтер.
— Так званих поневолених? — з іронією повторив Марко.
— Не думаю, що це для тебе стане великим секретом, — гмикнув Кривицький. — Сталін сприймає діяльність Московського патріархату виключно як продовження діяльності нашої агентурної мережі, — додав він, ніби не розчувши Шведових слів. — Серед попів чимало агентів та співробітників НКВС, є навіть такі, що звання офіцерські мають. Ти ж розумієш, Алексе, усе взаємопов’язано. І творення нової незалежної від Московського патріархату церкви завжди є вірною ознакою становлення нової незалежної держави. Крім того, — Кривицький шморгнув застудженим носом, — Мурський розробляв проект угоди між майбутньою незалежною Українською державою і Кримом про взаємне визнання незалежності УНР і Кримської республіки.
— Я бачу, тобі відомі усі подробиці.
— Я лише цитую те, що написано, Алексе. Ось… — Гінзбург дістав із нагрудної кишені плаща стару пошарпану книгу, — черговий інструмент зі свого шпигунського «букіністичного» набору — ДПУ тоді діяла у Стамбулі дуже ефективно, — проказав він, — і бурхлива діяльність вашої резидентури цікавила ДПУ у першу чергу. Ця книга наче скринька, всередині порожня, — Кривицький злегка привідкрив книгу, показавши Маркові її вміст. — Там кілька документів, які нам вдалося перехопити свого часу. Переглянеш на дозвіллі.
У Шведа на обличчі заходили жовна.
— Ти почав свою розповідь із того, що усі наші — Мурський, Адієсєвіч, Хвиля, Забелло померли за кілька років…
— Так. Діагноз, як ти, мабуть, знаєш, був у всіх однаковий. Рак. Пухлина. Як не у легенях, то у мізках… От як у Мурського. Невиліковно. Я зараз не зловтішаюся, аж ніяк! — додав Кривицький, підвівши на Марка змучений погляд. — Просто розповідаю тобі голі факти. Власне, з 1920-х років усі наші зусилля були спрямовані на те, щоб вгамувати діяльність української резидентури у Стамбулі, сам знаєш! Адієсєвіч, Хвиля, Мурський, Забелло… вони постійно плуталися агентам ДПУ під ногами… Ви усі були нам загрозою! — мало не вигукнув він. — Ви занадто серйозно сприймалися світом, видавали книжки, вели антирадянську пропаганду, браталися з Кемалем Ататюрком, німцями, японцями, британцями… Ми не встигали реагувати на усі ці контакти. Тільки затуляли одну дірку, як ви відразу проколупували собі іншу! У Стамбулі нам катастрофічно не вистачало грамотних, освічених людей. Таких, якими можна було б оперувати на прийомах в амбасадах. А ваших Адієсєвіча і Мурського в іноземних дипломатичних колах приймали наче британських лордів, до їхньої думки дослухалися. Вони й почувалися достатньо впевнено. Британці, турки фінансували вашу діяльність та заохочували до більших дій.