— Усе було не настільки безтурботно і райдужно, як тобі здається, — мовив Швед. — Просто ми завжди знаємо, заради чого ті усі намагання.
— Хай там як, — продовжив Гінзбург, — усе це, звісно, було не на руку ДПУ, дратувало Сталіна. Та останньою краплею, гадаю, стала книга, яку Мурський видав у 1932 році, — «Справжнє обличчя Росії». Турецькою та англійською мовами. Її разом з іншою книгою, «Україна та її боротьба за незалежність», він поширював серед турецького політикуму, іноземних дипломатів, тож нам було нескладно отримати екземпляр. Для Сталіна. Мені розповідали, коли йому переклали навмання кілька сторінок тієї й іншої, Коба лютував кілька днів… Був наче безумний, казав, що українців треба зачистити до ноги по усьому світу. Тож не дивно, що усе, що відбулося потім, гадаю, і події голодного 1933-го, більшою мірою спровокувало…
— Спровокувало що? — насмішкувато запитав Марко. — Книги Мурського, в яких він розповідав світові правду про совєцьку Московію? То ми самі, виявляється, ще й винні.
— Словом, Марку, ти вчасно звідти поїхав, зі Стамбула, — примирливо мовив Кривицький. — Як ти пам’ятаєш, після провалу операції із Клопенком і Баюрним ми мусили перегрупувати сили і віднайти іншу стратегію. До того ж із 1930 року Туреччина крок за кроком почала дистанціюватися від Радянського Союзу. У 1933-му — скандал із «Метрополітен Віккерс»… Британія, Німеччина, Японія, виступи у Лізі Націй, — ви усюди встигали пролізти зі своєю співпрацею… Зі Стамбула розходилися антирадянські хвилі по усьому світові. Ми усвідомили, що можемо втратити все. Саме тоді наша стамбульська резидентура отримала особистий наказ Сталіна прибрати всіх. Адієсєвіча, Хвилю, Мурського, родину Забелло… Усіх твоїх колег. Одного за іншим.
— У який спосіб? — процідив Марко крізь зуби.
— В абсолютно новий, — відказав Кривицький. — До того ми таке ще не застосовували. На все відводилося два-три роки, бо раптова смерть стількох впливових українських емігрантів могла викликати не лише підозри, але й хвилю обурення у світової громадськості, зіпсувати імідж Сталіну… Ми самі не знали, як воно піде. Та операцію «Босфор» вдалося провернути за якихось два з половиною роки. Ну три…
— У який спосіб ви їх прибрали? — повторив Марко.
— Це хімічна сполука, — похитав головою Кривицький. — Не знаю, я не хімік, тому далекий від формул і таблиці Менделєєва. Її розробили наші специ у секретній лабораторії ДПУ у Москві. До Стамбула привезли у «розібраному» вигляді. Окремі інгредієнти, які активно діють тільки у поєднанні. Як виявилось, достатньо було цю речовину помістити у резервуар і залишити непомітною у помешканні, щоб вона вільно випаровувалася.
— Як виявилось? — перепитав Марко. — Тобто… «як виявилось»? Ви уперше випробували її на українцях у Стамбулі? — проказав він, відчуваючи, як колючий клубок підступає до горла.
— Так… уперше — в Стамбулі, — згідно хитнув головою Кривицький. — Через те, що випробовування «в полях» проводились уперше, цю отруту назвали «Новачком». Специ зауважували, що формула ще недосконала, на людях випробувань не було через стислі терміни. У Кремлі люблять, щоб все було «до дати». Але її можна розробляти далі для пришвидшення реакції й більшої ефективності. Мовляв, якщо перший варіант за півроку не спрацює належним чином, то до Стамбула надішлють нову порцію, більш досконалу. Та результат «Новачка» перевершив усі сподівання. Він був вражаючим, Алексе. В усіх, кого було піддано дії того хімікату, відбувалося швидке зародження та прогресування хвороби, пухлина в легенях чи мозку… смерть від раку. Не підкопаєшся!
Швед мовчки втупився на Кривицького. Те, з яким запалом Вальтер розповідав про усі ці страшні подробиці, видавалося захопленням, але аж ніяк не каяттям.
— Будьте ви прокляті! Будьте ви прокляті! Усі! — прошепотів Марко нарешті.