Далі він поїхав до Німеччини, а вона залишилася у Парижі жити, творити, чекати нової зустрічі — наче повернулася у юність. Натхнення полилося з неї повноводою рікою. З’являлися просто божественні речі, які приймалися схвально монаршими родинами й усіма, хто міг собі те дозволити, — одягатися від Шанель.
Також у неї з’явилося кодове ім’я — «Вестмінстер». Вона сама обрала собі таке псевдо. На згадку про герцога Вестмінстерського, її давнього коханця. У списках Абверу Габріель проходила як Агент F-7124.
Ось, власне, й усе…
Тепер ця пекельна суміш із пристрасті і шпигунства була цілком виправдана. Тепер вона могла бути спокійною. Абсолютно спокійною з цим милим хлопчиком. І в ліжку, бо до імпотенції Вальтеру було ще дуже далеко, і в тому безхмарному майбутньому під знаменами нацистів, яке він їй пророкував.
У Парижі справи йшли добре. Хоча над Європою збиралися темні хмари гніву, Габріель попри життєвий досвід свято вірила, що у неї на випадок кінця світу по-німецьки є індульгенція. У вигляді члена Вальтера Шелленберга.
* * *
Він повернувся зовсім скоро, притримуючи здоровенною кухонною рукавицею турку зі свіжозавареною кавою. В іншій руці тримав делікатні горнятка, одночасно притискаючи ліктем до себе ще й якусь бляшанку. Від справжнього кавового аромату можна було збожеволіти.
— Ось ЦЕ кава, Габі! — проказав Шелленберг голосом людини, у компетенції якої годі було сумніватися. Поволі наповнив горнятка божевільно духмяним напоєм. — А ось це, — вказав він на бляшанку, — те, з чого варила каву ти…
— І що ж то таке? — поцікавилася Габріель. — Пахло наче, як кава, виглядало, як кава…
— Сподіваюся, з твоїм нюхом усе гаразд, — відповів він, — бо то морквяний порошок із домішками смажених перемелених жолудів. Моя домробітниця використовує його для випічки м’ясних пирогів. Каже, то страшенно корисно. Ні, пити, звісно, це можна. Але гидота рідкісна!
— Смажені перемелені жолуді і морква? — здивовано перепитала Габріель. — Ти знаєш, Вальтере, не ображайся, але у моєму сирітському дитинстві ми таким свиней годували. Ну, не зовсім свиней… Грошей у нас було катма, мати померла і батько якось мусив нам із сестрою давати раду. Тож надибував у лісі льоху, вбивав її, м’ясо в’ялив, а маленьких поросят забирав додому і ми їх вирощували. У мене навіть було улюблене. Такий милий чорненький дик… Я одягала на нього повідок і восени ходила з ним до лісу шукати трюфелі. Він робив то майстерно, Вальтере.
— Що? — перепитав Шелленберг, не зовсім розуміючи аналогій Шанель.
— Шукав трюфелі, — повторила Габі, — а ще крім трюфелів ми із сестрою мали збирати жолуді для наших поросят. Вони були страшенно ненажерливі і ми мусили весь час збирати для них жолуді у лісі. Торби жолудів! Батько їх підсмажував, молов і додавав до тирби… А твоя кухарка, виявляється, додає тобі їх у м’ясні пироги. Це ж підніжний корм, Вальтере! Як можна таке їсти?
Шелленберг з іронією поглянув на свою коханку.
— Бачиш, Габі… Я як твій улюбленець, отой чорний дик. І моя професія теж передбачає роботу саме з «підніжним кормом».
Шанель заціпеніла.
— Навіть так? — промовила вона, не вірячи своїм вухам, що Вальтер спромігся таке бовкнути. — То я для тебе… «підніжний корм»?
Лице Шелленберга осяяла така блаженна посмішка, наче в його голові увімкнулася яскрава лампа.
— О, звісно ні, Габі! Ти не схожа на перемелені жолуді. Ти — мій дорогоцінний чорний трюфель з французького Оверну! — підластився він досить грубувато.
— Невже я так жахливо виглядаю? — гмикнула Шанель, змінивши гнів на милість. Здатність Вальтера викрутитися з будь-якої незручної ситуації, його жарти з подвійним значенням завжди їй у ньому імпонували.
Зрештою, він увесь був, як ота нерозгадана шарада. Суцільні таємниці та секрети. Чорний дик! Володар цього «шварвальдського лісу». А у тому щось було!
— Поговорімо нарешті про справи, Вальтере, — спокійно промовила Габріель, коли Шелленберг удруге повернувся до спальні, ще й із молочником і тацею, закладеною канапками з шинкою та сиром.
— І які ж тебе справи хвилюють, Габі? — поцікавився він, із насолодою відпиваючи справжньої кави.
— Цей хлопець… із дружиною… Алекс Макміллан, британський журналіст, — повільно вимовила вона.
— І що? — перепитав Вальтер із напханим ротом.
— Він же тобі цікавий… — Шанель і собі відкусила шматочок сиру, відклавши хліб убік. — Ти не витрачав би свій час на нього в остерії.