— То був прямий наказ фюрера — опікуватися запрошеними на конференцію журналістами, — відповів Вальтер на відчіпного. — Я мав трохи побавити його, щоб продемонструвати повагу Німеччини до Британії.
— Я про інше, — сказала Габі. — Якщо він цікавий тобі, то я можу…
— Що? — запитав Шелленберг вже не так спокійно. — Переспати з ним?
Шанель наморщила носа.
— У цього Алекса занадто чарівна дружина. Хоча визнаю, коли мене зупиняла така дрібниця? — кинула вона за звичкою шпильку. — Так, він цілком у моєму смаку. І якби не ти, Вальтере…
— То ти б закрутила з ним роман, га? Ти ж завжди так робиш, Габі! — видихнув той.
— Ні, не завжди, — відповіла вона. — Поки що, дурнику, я хочу бути корисною тобі! — відсалютувала гола Габріель. — Я можу більше дізнатися про нього, можу діяти через його дружину. Вона не тільки красуня, але й дуже елегантна, має витончений смак. Яку жінку у Європі не зацікавить пропозиція одягатися у Коко Шанель? Або хоча 6 товаришувати з нею? І я можу… цій Елізабет… надати таку можливість. Що скажеш, Вальтере?
Шелленберг голосно цмокнув.
— Треба подумати, — відповів коротко. — Не поспішай.
— Тобто Алекс Макміллан тебе не цікавить? — перепитала Шанель. — Чи ти не довіряєш мені?
Шелленберг знову ковтнув кави.
— Цікавить. І тобі я довіряю.
— Ну, то якого милого ти отут цмулиш зі мною каву, любий? Твій британець, мабуть, вже пакує валізи і скоро залишить Мюнхен…
— Мабуть, вже залишив, — вимовив Шелленберг, поглянувши на годинника і наче прокинувся зі сну. — Чорт, Габі…. А ти розумниця. Те, що я мало не проґавив Алекса — у цьому тільки твоя вина.
— На тобі, маєш! — гмикнула Габріель. — Завжди я у тебе крайня!
— Все це твоє тіло і чари….
— Добре, добре, — махнула Габріель рукою. — Я гадаю, самому гнатися тобі необов’язково. Пошли за ним навздогін Дітріха. Хай цей йолоп хоч щось корисне зробить. Нехай перекаже Алексу, що оберштурмфюрер Вальтер Шелленберг запрошує його з дружиною до… до… Куди, Вальтере? Не сюди ж у квартиру…
— Ні, звісно, не у квартиру, Габі, — промовив Вальтер. — Для цього у нас є чудовий відомчий маєток. Ліс, Альпи, озерця…
— Чому ж ти ніколи мене туди не возив? — поцікавилась Шанель.
— Бо то відомчий маєток, — повторив Вальтер. — Гадаю, із моєї зарплатні не вирахують за те, що я скористаюсь ним для оперативного завдання.
— Той Гайдріх така сволота? — бовкнула Габріель.
— Я коли-небудь тебе придушу, — відповів Шелленберг. — Думай, перш ніж щось вимовляти у простір. Навіть стіни часом мають вуха. Навіть у цій квартирі! Так, Гайдріх першим і вимагатиме сплатити усі витрати. У фюрера немає ні до кого поблажок. Он цілий контр-адмірал Вільгельм Канаріс, вирішивши перебратися з міської квартири до приватного будиночка, чи не вперше в житті уклінно попросив фюрера про фінансову допомогу. Власних заощаджень не вистачило. Йому у бухгалтерії одразу нагадали про усі можливі заборгованості перед Рейхом, — боюсь, навіть використаний туалетний папір порахували. Тож дружина Канаріса мусила продати сімейну реліквію — старовинну скрипку, щоб виплатити вартість того будиночка. Не сумнівайся, Габріель, безкоштовним розвагам у відомчому маєтку ніхто потурати не буде…
* * *
Він марно прочекав ще день. Згаяв ні на що!
Вальтер, попрощавшись після відвідин остерії, більше з ним не зв’язувався. Хоч здавалось, усе йшло добре; Шелленберг сочився люб’язністю, наче баварський м’ясний пиріг у пиварні «Зігфрід», і виглядав зацікавленим у продовженні розмови. Однак далі на контакт не пішов. Значить, не готовий. Обережний.
Чому ж так? Чому? Він мав би розуміти свою вигоду і бодай спробувати вступити в контакт. Так, Шелленберг був обережним у розмові… Чому ж не склалося?
Марко мовчки кермував, не зводячи погляду з дороги. На задньому сидінні дрімала Елізабет. Найдурнішою ідеєю було тягнути її вагітну із собою до Німеччини. Ліза була наче оголений тил. Завше спокійний, зібраний і впевнений, коли їхав кудись, він усі ці дні щоразу ловив себе на тому, що хвилюється за неї, і це вибивало з колії.
Звісно, Елізабет не з тих жінок, що неспроможні собі ради дати, але Марко визнавав — затія Корнуелла цього разу була геть недолуга. Як, власне, і все, що сталося у Мюнхені два дні тому, ЗО вересня.
Дітріх тоді намарно приїхав за ним по обіді. Усіх акредитованих журналістів знову зібрали у тісненькій кімнаті для прес-конференцій, завалили тацями з канапками, кавою та чаєм і наказали чекати.