— Висока точність збігу не потрібна, — знову долинуло з темряви, — зовсім не потрібна, бо ми все одно не можемо сказати абсолютно точно, коли в нас з’являється міраж. Цей час залежить від місця спостереження, від хмарності на обрії та інших причин.
— По-моєму, — сказав я, — по-моєму, слід звернутися до цих двох американських спостерігачів з озера Верхнього й довідатись, за яким часом вони провадили спостереження.
— Так, — неохоче озвався метеоролог, — це слід зробити обов’язково і якнайшвидше.
— Голубчики! — тріумфуючи, заговорив Мурашов. — Я все обчислив наново! Цей міраж з’являється над озером Верхнім щоранку. Тільки американські дослідники повідомили не місцевий час, а, очевидно, середнього-динний. Годинний пояс охоплює п’ятнадцять градусів, треба зробити поправку на справжнє місце спостереження… Час той самий, що й у нас…
Цієї ж ночі було надіслано велику телеграму-анкету за океан. Відповідь не забарилася. Справді, Джонс і Даттон зазначали не місцевий час, а час їхнього годинного поясу. “Ми користувалися своїми наручними годинниками, звіреними з радіосигналами точного часу Чикаго”, — писали вони.
Сумніви розвіялись, але виникли нові перешкоди, нові утруднення, з яких нас вивів Максим Федорович Топанов, нова дійова особа цієї незвичайної історії.
ТРЕТЯ ТОЧКА
Я вже зустрічався з ним. Це був той самий, літній чоловік з темним кизиловим ціпком, який так гостро, не приховуючи своїх почуттів, переживав загибель Алексєєва і його товаришів.
Топанов не був ученим. Університет він скінчив ще до війни. Кілька його праць з філософії природознавства одразу ж привернули до себе увагу, та невдовзі він повернувся на партійну роботу. Він знав Алексєєва протягом багатьох років і про історію їхніх стосунків буде розказано згодом. І ось тепер, дізнавшись про відкриття американських учених, він знову прибув сюди і більше вже не від’їздив. Щодня він вислухував наші суперечки на веранді “Таврії”, весь повертаючись до того, хто говорив. На зріст Максим Федорович був невисокий, але дебелий і ще міцний, мов дуб, що росте посеред степу. Чимало зимових хуртовин намагалось його зламати, чимало розтопленого золота вилило на нього пекуче літнє сонце, а він усе стоїть і стоїть, тільки покручене, та не зламане гілля його все запам’ятало й нічого не забуло.
Топанов ніколи не розлучався з важким кизиловим ціпком, прикрашеним металевими монограмами. Подарували йому цей ціпок на день народження його друзі з Інституту зірок. Ювелірова рука не торкалася до химерних віньєток монограм — кожний власноручно вирізав свої ініціали. Була серед них і випиляна з рідкісного сплаву платівка з трьома переплетеними літерами “А”. її зробив Олексій Олексійович Алексєєв. Гіркотою й безсилою злістю сповнювалося серце Максима Федоровича, коли його погляд натрапляв на цей пам’ятний скромний значок. Так, він уже не міг допомогти, було пізно, та Алексєєв мов живий стояв перед ним, і Топанову здавалося, що Алексєєв, як завжди, обережно доторкнувшись до його рукава, запитував: “Чому, чому це все сталося, адже це треба знати, Максиме Федоровичу!”
Максим Федорович намагався не дивитися на того, хто брав слово під час наших нарад. Він знав, що під його поглядом людина якось мимоволі проймається почуттям відповідальності, і тепер, коли треба було шукати пояснення цілком фантастичних подій, вважав за краще надавати всім цілковиту свободу висловлюватись. “Що більше буде думок, що більше буде найрізноманітніших пропозицій, то більше буде з чого вибирати”, — міркував він. І тільки часом, обертаючи в своїх дужих пальцях ціпок, що лежав на колінах, він казав: “Не те… Ні, ні, не те…”
І раптом він попросив слова. Того дня Максима Федоровича важко було впізнати, і ми всі звернули на це увагу. Він був якийсь урочистий, зібраний.
— Товариші, — мовив він стиха, і незрозуміле хвилювання охопило нас, — товариші… Мені важко говорити насамперед тому, що я, здається, бачу проблиск, хай поки що дуже слабкий. І до того ж мені доводиться говорити про свій скромний здогад дилетанта вам, вам — ученим… І коли те, що я зараз скажу, здасться вам елементарно неписьменним, безглуздим… Та я, здається, запримітив одну дуже просту закономірність, а висновки ви зробите краще від мене… Так ось, я звернув увагу на те дивне співвідношення, в якому перебувають координати Інституту зірок і того пункту в Америці, де також спостерігається це явище. Довгота нашого місця тридцять три градуси східної довготи, а довгота пункту на озері Верхньому — вісімдесят сім градусів західної довготи.