Останні п'ять років привабливий афроамериканець Джеф Буслік працював начальником бюро з розслідування вбивств у прокуратурі Бронксівського району. Усі говорили, що він — справжній геній. Тричі я працювала з ним іще до того, як він став шефом бюро, і тричі він добивався від Бронксівського райсуду обвинувального вироку. З невідворотністю баскетболіста, що заколочує м'яч у стрибку з-під щита, Джеф Буслік проштовхував максимальні терміни ув'язнення в державній тюрмі — від двадцятип'ятирічного до довічного.
Удавши, що рада зустрічі, я сіла напроти.
— Що ми маємо на поточний момент? — спитав працівник прокуратури. — Я хочу почути геть-чисто все, Лорін.
— Не наїжджай, Джефе, — відказала я. — Мій звіт — просто перед тобою. Передивись його. Так буде швидше.
Джеф посміхнувся своєю чарівливою посмішкою. Не дивно, що він подобався суддям. Джеф мав зовнішність екстравагантної кінозірки. До того ж представник прокуратури мав добре підвішений язик.
— Зроби ласку, порадуй мене, — наполіг він.
Довелося мені про все йому відзвітувати.
Коли я закінчила, Джеф узявся за лацкани свого бездоганного сірого костюма й відхилився назад на двох задніх ніжках стільця, утупившись у підвісну стелю, на якій виднілися водяні розводи. Його зіщулені очі забігали туди-сюди, наче він щось читав. «Цікаво, скільки справ про вбивство перебувало на його робочому столі? — подумала я. — Тисяча? Дві?»
Вочевидь, він уже почав аналізувати й просіювати інформацію, розглядаючи сильні та слабкі сторони в розслідуванні цієї справи.
«А може, то він читав мої гадки», — збентежено подумала я й почала була нервово постукувати підбором по підлозі, але вчасно опанувала себе. Господи, як же я нервувала!
— А ота підстаркувата очевидиця, Амелія Фелпс… Їй можна вірити?
Я кивнула.
— На всі сто відсотків, Джефе.
— Звіт від патологоанатома вже готовий?
— Патологоанатомічна служба поспішає, — сказав мій шеф. — Але все одно результати будуть лише через тиждень.
— А що каже ваша інтуїція стосовно тих двох наркоділків? — спитав Джеф. — Братів Ордонесів?
— Дуже схоже, що це — їхня робота, — відповів Кін. — Та от проблема: ми й досі не можемо знайти їх.
— Чи не здається вам, що вони дременули в напрямку Домініканської Республіки? Утекли, мовити б, на свою історичну батьківщину? Це просто моє припущення. Не більше.
— Хтозна… — сказала я.
— Як ви гадаєте, ці вельмишановні пани є достатніми бовдурами, щоб тримати при собі знаряддя вбивства? — спитав Джеф. Відштовхуючись від підлоги носками черевиків, він розгойдувався на задніх ніжках скрипучого стільця. — Суддям подобаються такі докази, як знаряддя вбивства. І позитивний ДНК-аналіз. Хочуть, щоб усе було, як у телесеріалах «Місце скоєння злочину» або ж «Закон і порядок». Ви ж їх знаєте. Якщо знайти пістолет, та ще й бажано зі слідами крові, то все хутко скінчиться, не встигнувши й розпочатись.
Я негайно виразно пригадала пістолет і закривавлений пакет у моєму сараї.
— Я працюю в цьому районі не перший рік, Джефе, — невимушено відповіла я. — І завжди враховую можливість того, що вбивця може виявитися бовдуром.
Джеф знову посміхнувся своєю сліпучою, як софіт, посмішкою.
— Я знаю та ціную ваше вміння прикривати власний зад, детективе, — сказав він. — Поїду до своєї контори та виб'ю з прокурора ордер на обшук. Щойно ви дізнаєтеся адресу, ми відразу ж приїдемо. Можливо, ця справа потягне на смертний вирок.
Розділ 44
Коли Джеф Буслік пішов від нас, я повернулася до себе в кабінет і впала в крісло з таким відчаєм, що ледь не розвалила його.
Спочатку мені здалося, що я зможу впоратись із ситуацією. Завдяки тому, що я була старшим слідчим у цій справі, мені спало на думку, що я зможу діяти на випередження. Тепер моя впевненість випарувалась. І натомість з'явилися великі сумніви.
Досі мені таланило, але скільки ще так триватиме? Недовго, якщо ясноокий Джеф Буслік стоятиме за мною та піддивлятиметься за всім, що я роблю. Він відчував провину на відстані — як акула кров. Через двадцять хвилин при пхався Майк із десятком булочок та картонною коробкою «Бокс О'Джоу»[8] з рідкою кавою.
Овва! Ковток кофеїну! Хоча мене й без нього вже тіпало від нервового напруження.
— Чи є щось нове? — поцікавилась я.
Майк мовчки похитав головою.
— Тобі булочку з джемом чи тістечко «Бостон крім»? — спитав він. — Братів Ордонесів мов хвиля змила. Мабуть, причаїлись у якомусь барлогу. Та нічого. Будемо поки збирати докази. Щоб потім діяти швидко й ефективно.