— Я лише можу здогадуватись, як вам зараз боляче, — сказала я після невеликої паузи.
Брук кивнула на підтвердження моїх слів, і її сплутане волосся розсипалося по обличчю.
— Я не знаю… не знаю, як мені далі жити, — мовила вона та знову заплакала. — Матуся забрала дітей, а я й досі не можу оговтатись. Я не в змозі вийти з будинку, не в змозі відповісти на телефонний дзвінок. Мені здавалося, що напади паніки припиняться після похорону, але вони стали ще сильнішими й тяжчими.
Я заледве намагалася дібрати якісь утішні слова, сказати щось таке, що допомогло б дружині Скотта опанувати себе.
— А ви не вдавалися до групової терапії? — вичавила я з себе нарешті.
— Я не можу наважитися, — хлипала Брук. — Мої свекруха та мачуха допомагають мені з дітьми як можуть, але я…
— Брук, я не психіатр, — сказала я, — але, мабуть, зараз вам конче потрібно бути з людьми, котрі, подібно до вас, утратили подружжя. Тільки вони здатні до кінця зрозуміти ваші переживання. Іншим це просто не дано. І не соромтесь користатися з чиєїсь допомоги, щоб вам стало краще, люба. Ви ж мати. Вам треба бути в нормі, щоб виховувати своїх дітлахів.
Не знаю, чи купилася Брук на мої теревені, але принаймні вона перестала рюмсати, і погляд її став більш зосередженим.
— А ви б теж учинили саме так? — з надією спитала вона. Її розпачливий погляд пришпилив мене до стіни. — Скажіть будь ласка, що мені робити! Ви єдина, хто хоч трохи мене розуміє.
Я проковтнула клубок, що підкотився до горла. Брук Тайєр питає моєї поради? Яке ж я маю право стояти тут і мовчати про те, що сталося насправді? З якого ж байдужого матеріалу зліпив мене Творець?! Напевне, з найгіршого, що був тоді в нього напохваті.
— Я би вдалася до терапії, Брук, — відповіла я.
«Кого ти хочеш обдурити? — спала мені думка. — Це тобі терміново потрібна терапія».
Брук глянула на картонну коробку, що я її принесла.
— А ви не могли б замість мене занести ці речі до кабінету Скотті? — спитала вона. — Я ще не наважуюсь заходити туди сама. Поки що це мені не до снаги. Ви віднесіть коробку, а я тим часом поставлю каву, добре? Ви ж не відмовитеся від чашечки кави, детективе?
Я збиралася відмовитись. Сказати рішуче «ні». Кому-кому, а нам із Брук аж ніяк не випадало стати великими подругами! Утім, як і всяка енергійна та мужня американка в ситуації вибору між природним бажанням і моральним обов'язком, зумовленим почуттям провини, я вибрала останнє — і погодилась.
— Це буде просто чудово! Трохи кави мені зараз не завадить. До речі, кличте мене, будь ласка, Лорін.
Розділ 71
Кліпаючи очима в темряві, я подибала вниз по писклявих, запліснявілих сходах, що вели в підвал будинку Тайєрів. Головне в скороминущих романах — це не дати закріпитися ниточкам психологічного зв'язку, чи не так? Треба було тікати звідси, поки мене не змусять перебирати Скоттові шкільні фотографії та порпатись у шухляді з його спідньою білизною.
Пройшовши повз водонагрівач та пральну кімнату, я нарешті розчинила фанерні двері з наліпленим на них величезним плакатом із зображенням Майкла Стрейгана[13].
Увімкнувши світло, я завмерла на порозі.
Після темного, пропахлого оливою зовнішнього підвалу я очікувала побачити типово чоловічий підвальний кабінет. Фанерний стіл із розкиданими на ньому інструментами. А може, матричний принтер у кутку на стосі старих журналів «Спортс іллюстрейтед».
Але мушу визнати, що я була неабияк здивована, коли, призвичаївшись до світла після темряви, побачила щось дуже схоже на кабінет Дона Корлеоне з фільму «Хрещений батько».
Стіни кабінету були обшиті мореним дубом. Старовинний стіл із червоного дерева виглядав так, наче він потрапив сюди з вітрильника вісімнадцятого століття. А на столі стояв переносний комп’ютер «PowerBook» виробництва фірми «Еппл».
У кабінеті була також шкіряна канапка, а праворуч на стіні — величезний плазмовий телевізор з діагоналлю в 42 дюйми. На низенькій полиці для книжок, що висіла біля столу, я нарахувала трійко стільникових телефонів і поставлений на зарядку пристрій «блекбері», використовуваний для пересилання е-мейлів, текстових і факсових повідомлень через Інтернет.
«Отакої! — подумала я, ставлячи коробку біля комп’ютера; а по моїй спині побігли мурахи. — Спочатку — гроші на дні шафки, а тепер — оцей розкішний підпільний кабінетик у підвалі…»