Нельсон піднявся на кам’яний насип, наступив на почорнілу рейку (залізниця тут перестала працювати ще до його народження — понад двадцять років тому). Високо над землею птах прорізав клуби диму й пари. Нельсон за звичкою простежив, чи він, бува, не сяде в районі Корита. Не сів — розчинився в свинцевому піднебессі.
Нельсон побіг по насипу вниз, викидаючи голі коліна вперед. Під ногами шарудів шлак, хрустіло скло. Брезент, задравшись, бив його в обличчя. Пробігши зо три десятки метрів, Нельсон закашлявся.
Під насипом лежали кілька перекинутих на бік пасажирських вагонів поїзда, що зійшов з рейок раз і назавжди. Нельсон проминув перші два і підійшов до третього, в якому мешкала Божена. Колеса вагона стирчали паралельно до землі. Нельсон ударив по одному з них молотком, що висів прив’язаний на тросі.
— Боже-е-ен!
— Ханакус, хто там?! — кокетував хрипкуватий жіночий голос.
— Спусти драбину, ялбадзип! Глянь, шо приніс… — взявся інтригувати Нельсон.
Божена звісила з вікна свою голову. Заколихалися її дреди з титанової стружки. Нельсон видобув з-під пончо сплетений з дроту бутон троянди на ніжці й зазирнув у її очі кольору карбонату міді.
— От, рабой… Де взяв? — защебетала Божена.
— Сам зробив, ілуха! — запишався Нельсон. Перед його носом повисла драбинка-трос.
Пізніше, коли відскрипіла поличка в Божениному «купе», переобладнаному відповідно до нової горизонталі, Нельсон зачудовано дивився, як його пасія наводить контур брів. Її тонкі руки, здавалося, були складені з самих кісток. Допотопне сталеве лезо — такими голились чоловіки, коли ще мали що зголювати — і два точні натреновані рухи. Чирк, чирк. І над очима Божени загоряються дві вогняні дуги з кривавих росинок. У цю мить вона була особливо прекрасна.
— Іди до мене жить, — не втримався Нельсон.
— Іди ханакус, — не розгубилася Божена.
Вона сьорбала відвар із голубиних крил, машинально поглядаючи вгору — у вікно вагона, що було над головою. Сіре небо то розпухало від чаду, то розпадалося на клуби. Нудьга в очах Божени межувала з умиротворенням.
Опівдні десятки вихудлих, як мощі, людей тяглися на Корито. Обкладене зусібіч бетонними бортами, воно височіло над селищем, нагадуючи стадіон. Капрон сунув у голові колони. Він першим порівнявся зі щитом і задивився на нього своїм недобрим оком. На щиті колись був напис: «Полігон твердих побутових відходів № 209», проте фарба з літер давно облущилась, як спечена шкіра. Зненацька Капрон підхопив камінюку і жбурнув угору. Він почав бити по опорі щита клешнею, розхитуючи конструкцію. Усі остовпіло дивилися на нього, поки не здогадалися, в чому річ.
— Це ж клейонка, ти, бойобвод! — вигукнув Гектор.
За верхній кут щита зачепився порваний сміттєвий пакет. А Капрону здалося, що то голуб застряг у конструкції і безсило лупить крильми. Усі зареготали. Капрон же вперся своїм оком у Гектора, згадавши його підступне свердло. Гектор не витримав цього погляду — поспішив до естакади, що нею колись сміттєвози звозили на Корито свій мотлох і вивалювали його там. Тепер цим шляхом коритяни потрапляли на закинутий полігон.
Нельсон разом з іншими піднімався дорогою, що лежала на товстих опорах. Естакада переходила в смугу бетонних плит, прокладену поверх сміттєзвалища. Під товщею мотлоху і брухту, муміфікованих недоїдків і стлілого одягу був давній яр, про глибину якого ходили легенди.
Корито було єдиною розвагою і необхідністю, роботою і відпочинком, а головне — засобом виживання. Тут місцеві практикувались у збиральництві й полюванні, відчували себе спільнотою і ділилися новинами. Саме своє селище, прилегле до полігону, вони називали Коритним — усупереч справжній назві, яку вже мало хто пам’ятав.
Звідси, з висоти, Нельсон любив оглядати спорожнілі житлові райони — Депо, Гаражі, Соцбуд. Вони лежали як на долоні — бляшано-іржаві, діряво-шиферні, такі рідні. Навколо Корита їжачились лісосмуги з мертвими палями скам’янілих дерев. Одноманітний простір, обжитий чередою поколінь коритян.
Із північного боку до Корита впритул підступали блоки сортувальної станції, з’єднані коліями з основним залізничним полотном. Один із них — найбільший — мав великий оцинкований купол із пробоїнами від вибуху. Здавалося, що на даху розцвіли велетенські пуп’янки хижих рослин зі шпичаками на пелюстках. З іншого боку темніло штучне озеро для фільтрату, давно вже висохле.
Нельсон озирнувся, щоб відшукати поглядом далекий вагончик Божени, а потім зістрибнув із бетонної стежки у трясовину хламу вслід за іншими шукачами.