– Ні, – цідила вона крізь зуби, гойдаючись із боку в бік. – Ні. Ні.
Підійшла мама.
– О Боже! Мені так шкода!
– НІ! – закричала Она, притуляючи до себе немовля.
Мої пересохлі очі наповнилися гарячими слізьми.
– Ну чого плакати? – нарікав лисий. – Ви ж знали, що так буде. Що тут дитині їсти – вошей чи що? Ви всі – недоумки. Так воно й краще. Коли я помру, то, сподіваюсь, у вас стане розуму мене зʼїсти, якщо вам так жити кортить.
Він і далі щось бурчав, бурмотів, сердився. Слів було не розібрати. Я чула тільки сам голос, який бився в мої вуха. Кров пульсувала в грудях, підіймалася шиєю до голови…
– БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТИЙ! – крикнув Андрюс і, хитаючись, рушив на лисого. – Якщо ти, діду, зараз не стулиш пельку, я тобі язик вирву. Так і зроблю. Тобі оці радянські добренькими здадуться.
Ніхто нічого не сказав, ніхто не спробував зупинити Андрюса. Навіть мама. Мені стало легше, немов я сама вимовила ті слова.
– Ти ні про кого, крім себе, не думаєш! – не вгавав Андрюс. – Коли німці випхають Совєти з Литви, ми тебе на коліях залишимо, щоб ніколи більше не бачити!
– Хлопче, ти не розумієш. Німці не розв’яжуть нашу проблему. Вони створять нову, – сказав лисий. – Оті чортові списки… – пробурмотів він.
– Тебе ніхто слухати не хоче, ясно!
– Оно, люба, – сказала мама. – Дайте, будь ласка, дитину.
– Не віддавайте її їм, – благала Она. – Будь ласка.
– Ми не віддамо її охоронцям. Я обіцяю, – сказала мама. Вона востаннє оглянула маленьку, перевірила її серце й дихання. – Ми її загорнемо в щось красиве.
Она схлипнула. Я пішла до відчинених дверей віддихатися.
Повернувся Йонас із відрами.
– Чому ти плачеш? – спитав він, залазячи у вагон.
Я похитала головою.
– Ну що сталося? – не відступався Йонас.
– Маленька померла, – сказав Андрюс.
– Наша маленька? – тихо перепитав він.
Андрюс кивнув.
Йонас поставив відра. Він подивився на маму, в руках якої була сповита дитина, потім на мене. Присів, дістав із кишені камінець і поставив на підлозі ще одну позначку. На хвилю завмер, а потім почав бити каменем по тих позначках, дедалі сильніше й сильніше. Він так бив, що я злякалася, що брат може зламати руку. Я зробила рух у його бік. Андрюс зупинив мене.
– Нехай, – сказав він.
Я невпевнено подивилася на нього.
– Краще хай звикне, – сказав він.
До чого звикне – до нестримного гніву? Чи до такої глибокої печалі, немов з тебе вирвали серцевину й згодували тобі ж із брудного відра?!
Я подивилася на Андрюса, його обличчя ще залишалося опухлим. Він помітив мій погляд.
– А ти звик? – спитала я.
Мʼяз на його щелепі смикнувся. Він витяг із кишені недопалок цигарки й закурив.
– Так, – сказав він, випускаючи дим. – Я звик.
Люди обговорювали війну, казали, як німці нас порятують. Уперше лисий мовчав. Я гадала, чи не сказав він про Гітлера правду. Чи не вийде, що ми зміняємо серп і молот на щось іще гірше? Здається, ніхто так не вважав. Тато міг би сказати напевне. Він завжди знає про всяку всячину, тільки от зі мною ніколи про це не говорив. А з мамою – так. Іноді вночі я чула з їхньої кімнати шепіт і бурмотіння. Я знала: це означає, що вони розмовляють про Совєти.
Я подумала про тата. Чи знав він про війну? Чи знає, що в нас усіх воші? Що ми збилися докупи, і серед нас – мертве немовля? Чи знає, як я за ним сумую? Я стиснула в кишені носовичок, уявляючи собі татову усмішку.
– Ну не рухайся! – нарікала я.
– А в мене спина засвербіла, – лукаво всміхнувся тато.
– Ні, ти просто хочеш, щоб мені було складніше! – дражнилася я, намагаючись уловити його ясні блакитні очі.
– А я тебе перевіряю. Справжні художники повинні бути здатні вловити мить, – відказав тато.
– Але якщо ти не будеш сидіти спокійно, в тебе очі вийдуть косо! – мовила я, наводячи олівцем тінь по краю обличчя.
– А вони й так косі, – сказав тато й звів очі до перенісся. Я засміялася.
– Що чути від Йоани? – спитав тато.
– Останнім часом – щось нічого. Я їй надіслала малюнок того будиночку в Ніді, який їй минулого літа сподобався. Вона мені навіть не відписала. Мама каже, що вона картинку отримала, просто з навчанням клопоту має багато.