Алберт Спір знайшов такого чоловика. За освітою вчитель, той нині переживав важкі часи, відбувши строк у в'язниці за крадіжку. Звали його Гаррі Аллен. Усіх здивувало, коли професор зажадав, щоб той не зволікаючи переселився до його будинку. Аллен був гожий із себе молодик, він невдовзі з усіма заприятелював і дуже сподобався Поллі Пірсон. Він не був обтяжений обов'язками, хіба що подовгу розмовляв з професором за зачиненими дверима. Раз чи двічі Спір намагався дізнатись у Моріарті про місце Гаррі Аллена в їхніх планах, але професор лише всміхався, мовляв, усьому свій час.
Незабаром стало відомо, що три європейські «лідери» Гризомбр, Санчіонаре й Сегорбе перебувають кожен у столиці своєї країни. Були свідчення, нібито Санчіонаре влітку приїжджав до Парижа й протягом тижня, не більш, спілкувався з Гризомбром, але грандіозний задум Моріарті створити європейське злочинне товариство, здавалося, сходив нанівець.
А от німця Шляйфштайна у його рідному Берліні не було. Жебраки випадково дізналися, що він з ватагою негідників різних національностей живе на віллі в тихому передмісті Лондона. Спостереження виявило: німець справді шукає можливості грандіозного пограбування.
Моріарті вже мав на увазі пристойне місце в Сіті, що могло б стати спокусливою принадою для зажерливого негідника.
Мов клаптики спаленого паперу, зморщилося й опало останнє листя на деревах Алберт-скверу, подули холодні вітри, дні стали короткими. Знову знадобилися сховані на літо пальта й шкіряні рукавички. Чорним ходом до будинку зачастили рядові злочинного світу. Всі начебто готувалися до зими. Густі тумани виповзали з річки й змішувались із брудом та кіптявою димарів фабрик, заводів та житлових будинків. Протягом останніх трьох днів жовтня густий лондонський смог саваном укривав головні магістралі, вулиці й вузькі провулки. Мерехтливе світло кидали гасові світильники на перехрестях, перехожі тримали в руках ліхтарі й смолоскипи; знайомі орієнтири, раптово з'явившись, набирали загрозливих розмірів і зникали в темряві, немов пароплави, що збилися з курсу. Зросла кількість пограбувань, заворушилися жебраки й кишенькові злодюжки, до нетрів, особливо поблизу річки, підібралася смерть: старі й хронічно хворі на легені мерли як мухи. На четвертий день м'який вітрець розігнав туман, і кволе сонячне світло, немов просіяне крізь густе сито, знову осяяло столицю. Знавці прикмет передрікали важку й довгу зиму.
Увечері 29 жовтня, у п'ятницю, Моріарті прийняв відвідувача — високого худого чоловіка в довгому чорному пальті, що бачило кращі часи, й крислатому капелюсі, який прикривав неохайну копицю сивого волосся. Чоловікова борода справляла таке враження, ніби її скубли пацюки. Зійшовши з поїзда на вокзалі Вікторія, він доїхав омнібусом до Ноттінг-Гіллу, звідти до Алберт-скверу, а далі, з великим чемоданом у руках, подався пішки. Мова чоловіка дуже сильно відгонила французькою. Звали його П'єр Лаброз. Він приїхав з Парижа на запрошення професора. Його приїзд був складовою частиною плану, за яким Моріарті готувався до помсти.
ЛОНДОН
Вівторок, 29 жовтня — понеділок, 16 листопада 1896 року
МИСТЕЦТВО КРАДІЖКИ
— Звичайно, можу. А хто ж би ще? В Європі немає нікого, хто міг би зробити копію так, як я. Навіщо б ви мене викликали, якби це не було так?
П'єр Лаброз мав вигляд ляльки-маріонетки, якою з-за лаштунків, посмикуючи за ниточки, керує п'яний ляльковик. Лаброз, сидів навпроти Моріарті, розвалившись на стільці, тримаючи склянку абсенту в одній руці й велично жестикулюючи другою.
Вони щойно повечеряли, і тепер Моріарті хотів збагнути, чи не помилився, виписавши сюди Лаброза. В Європі було багато художників, які могли б скопіювати картину не гірше, а може, й краще, ніж цей. Наприклад, постійний боржник, честолюбний академік, портретист Реджиналд Лейфтлі.
Після довгих роздумів професор зупинив свій вибір таки на Лаброзі. Він зустрічався з ним лише раз, у Європі, після райхенбахських подій. Тоді відзначив його незібраність і водночас розпізнав талант. Лаброз, відверто кажучи, у своїй справі був генієм і, якби присвятив себе створенню оригінальних полотен, міг би зажити неабиякої слави. Тепер же його ім'я було відоме хіба що в Сюрте[2].
Лист, якого професор йому написав, повернувшись до Лондона, мав лише легенький натяк на те, для чого він тут потрібний, але й цього було досить, щоб Лаброз приїхав до Англії. В листі професор підкреслював талант художника й говорив про якусь можливість добре заробити. І все ж, навіть тепер, коли Лаброз уже був на Алберт-сквері, Моріарті не міг не завагатися. Незібраність Лаброза нині здавалася ще помітнішою, а манія величності — виразнішою, немов отрута абсенту з кожним днем все глибше проникала в мозок художника.