– Молодого панича щось непокоїть? – єврей одразу ж повернувся до Степана. В руках у нього був не жбан, а скринька з півдюжиною горщичків, від яких тягнуло різкими трав'яними ароматами, та невеличкі сувої лляної тканини. – Невже рани знов відкрилися? Не може того бути…
Мошка спритно задер Степанові сорочку і почав оглядати його тіло, проте юнак знов замугикав. Єврей підняв голову, перевів погляд пильних очей на обличчя Раковича, але не сказав жодного слова. Степан дивився на нього, благаючи німим поглядом: ну давай, розповідай, скажи нарешті всю правду!..
– Молодий панич бажає дізнатися, що сталося на полі битви потому, як він знепритомнів? А також чому ним опікується Моше, а не хтось із служників його шляхетного батька? А також, мабуть, бажає знати, куди це ми скачемо і вдень, і вночі?..
Степан не відводив напруженого погляду від обличчя єврея.
– Моше обіцяв молодому паничеві розповісти все.
Степан застогнав: мовляв, так, так, розповідай хутчіш!..
– І Моше виконає обіцянку. Невдовзі. Тільки ось обробить рани молодого панича – і розповість. Нехай молодий панич повірить: Моше чудово розуміє його занепокоєння. Але ж Моше бачить ситуацію так, як не бачить молодий панич… Тож молодому паничеві краще відшукати у своєму зраненому серці бодай краплиночку смиренності й терпцю – спочатку лікування, потім розповідь. Так буде краще.
І скільки Ракович не стогнав, скільки не мугикав, клятий Мошка лишався незламним:
– Спочатку лікування, розповідь потім.
Довелось-таки терпляче вичікувати, доки єврей огляне всі до останньої рани, змастить їх пахучими мазями з невеличких горщечків, перев'яже лляною тканиною та сховає скриньку. Лише тоді єврей заговорив знов, присівши у бричці поруч із Степаном:
– Нехай молодий панич збере докупи всю свою мужність, бо вона йому зараз дуже-дуже знадобиться… Отже, як молодий панич, мабуть, вже здогадався, битву виграли московити: рештки шведської армії відступили з поля бою, а під їхнім прикриттям відійшли король Карл та гетьман Мазепа.
Ракович заплющив очі та застогнав. Так, так, він сам чув сигнали ріжків – це й був відступ. Катастрофа, катастрофа!..
– Але оскільки незадовго перед відходом молодий панич покинув гетьмана, якому заприсягався віддано служити, то серед інших сердюків він відтепер справедливо вважається зрадником. Тільки нехай панич не гнівається на Моше – адже гніватись на правдиві слова не можна, ніяк не можна! Тому хоч гетьману Яну Мазепі вдалося врятуватись від переслідувань московитів, Моше не повіз молодого панича слідом за гетьманом. Такого ніяк не можна робити – адже розлючений поразкою гетьман накаже вбити молодого панича як зрадника, що у тяжку хвилину поразки відцурався свого господаря. Тоді Моше не виконає клятви, якою заприсягнувся батькові молодого панича, панові сотнику Раковичу, – бо Моше заприсягнувся найстрашнішою, найсуворішою клятвою витягнути єдиного його сина – молодого панича навіть із самісінького пекла! А також поклявся нізащо не дозволити будь-кому зробити молодому паничеві зле.
Степан засичав крізь зціплені зуби, і єврей змінив тон:
– Так, так, зараз Моше усе пояснить, зараз, нехай молодий панич зачекає… То є дуже-дуже давня історія. Швидше за все, молодий панич анічогісінько про те не знає, та рід Моше завдячує продовженням саме роду Раковичів. Адже дід молодого панича, батько його батька, під час повстання Зіновія-Абданка Хмельницького врятував шинкаря Берка бен-Шмуля – а то був батько Моше, котрий зараз має честь прислуговуватись молодому паничеві.
От як це сталося. Повсталі козаки нищили всіх нащадків праотця нашого Абрахама, які тільки траплялись на їхньому шляху. В одному невеличкому містечку, що нічим не виділялося з-поміж інших штетлів[5], козаки зігнали усіх євреїв, які не встигли сховатись від них, на центральний майданчик і почали розважатися. Молодий панич знає, як козаки розважалися?.. Гєвулт, краще б ніколи цього не знати… Але ж Моше пообіцяв розповісти усе – то нехай молодий панич дізнається! Бо то є правда, гірка правда, – але правду треба знати…
Отже, насамперед найстарших чоловіків, разом із ребе[6] і шойхетом[7], прибили за руки до стін оточуючих домівок на знак того, що «жиди Христа розіп'яли», та відрубали ноги, щоб вони повільно стікали кров'ю і водночас – ой-вей! – бачили, як гине їхній штетл. Потім відділили від юрби вагітних жінок, розпороли їм черева, ненароджених дітей кинули псам на поталу, а замість того до черев посадили кішок і чимдужче прибинтували рани, щоб тварюки роздирали нутрощі конаючих жінок. Вейз мір! Малих діточок насадили на списи і живцем підсмажили над розжареним вугіллям – не на вогнищах, а так, щоб вони мучились якнайдовше…
7
М'ясник, навчений прийомів приготування кошерного м'яса (такого, що повністю відповідає законам кашрута); нерідко вважався другою після рабина персоною в єврейській общині.