Мошка просто кипів від надлишку життєвої енергії, а юнакові так хотілося цілковитого спокою! Бажано навіть… спокою замогильного.
– Чому молодий панич досі не поснідав? Уже день давно, невдовзі час обідати, – продовжував тим же веселим тоном Мошка, жваво жестикулюючи. Степан навіть не поворухнувся.
– Отже, молодий панич продовжує мовчати?..
Степан не відреагував. Тоді єврей підійшов до нього упритул, опустився поруч на незастелене ліжко і спитав тихесенько-тихесенько, майже пошепки:
– Гаразд, поговоримо про інше… Ну, то що ж молодий панич має намір робити далі? Як стане жити?
Від несподівано тихого, надзвичайно легенького шепотіння Степан чомусь здригнувся, немовби то був громоподібний крик, і нарешті обернувся до єврея. За мить перед тим рухливий, немов кулька ртуті, Мошка тепер завмер на ліжку й пильно вдивлявся юнакові у самісінькі вічі, загадково посміхаючись.
– А що саме я маю робити?.. – нарешті повільно мовив Степан.
– Жити. Або померти. Молодий панич дуже-дуже хоче вмерти, тільки ніяк не наважується, еге ж?
Промовляючи це, Мошка хитро підморгнув Степанові та знов завмер, вичікуючи. Слова єврея подіяли на юнака, як раптовий укол голкою у чутливе місце: сердега скочив з ліжка й скрикнув.
– Овва, чом це раптом молодому паничеві… – почав було Мошка.
– Ах ти ж чаклун бісів!!! Як це ти примудряєшся читати в людських душах, немов у відкритій книзі?! – гнівно перервав його Степан… та раптом затулив очі рукою, бо йому здалося!.. Ні, ні, то щось неймовірне: не може людське обличчя випромінювати світло! Це ж клятий єврей, нечиста істота, нащадок вбивць Христа, сам христопродавець – а обличчя світиться або як у святого, або я в Божого янгола! Але ж так не буває…
Це… Це!..
Мабуть, у нього в голові вже паморочиться. Може, Мошка таки підпоїв його отрутою, що почала діяти лише тепер?! Юда, юда!..
Геть знесилений, Степан впав на ліжко. Немовби здалека до нього долинув схвильований голос єврея:
– Моше не чаклун і не відьмак, дарма молодий панич так вважає. У людських душах і серцях Моше також не читає, на це здатен лише сам Га-Шем[10] – як же можна людині підміняти Його?!
– І завжди ваше плем'я когось боїться, – зневажливо мовив Степан. – Ось, будь ласка: тепер ти злякався свого власного божка. Хто б міг подумати…
– Всемогутній має достатньо можливостей, аби запобігти зазіханням на Його владу будь-кого з людей, – з достоїнством відповів єврей. – Та дарма молодий панич вважає, що Моше боїться Всемогутнього.
– Отже ти, виявляється, герой? – стомлено процідив Степан. – Не знав, не знав…
– Всевишнього не треба боятись, – уточнив Мошка, – потрібно боятись лише не образити Його. Навіть ненавмисно скривдити чимось. Навіть думкою, негідною Його неосяжної милості.
Юнакові здалося, що при цьому в голосі єврея пролунали зовсім недоречні радісні нотки, тож одразу спитав:
– Що ж це тебе так звеселило? Ти, часом, не наді мною смієшся?..
– Моше тішиться тим, що молодий панич все-таки більше прагне до життя, ніж до могили. Навмисно обраний людиною шлях у небуття ображає Адоная, зате шлях до життя – веселить. Шлях до життя – то є дуже добре: адже молодий панич неодмінно одужає.
– Знов ти за своє?!
– Але ж то є правда.
– Ти все-таки або відьмак, або не знаєш майбутнього, помру я чи…
– Моше не знає майбутнього, проте очі Моше можуть бачити печатку Всемогутнього, якою позначений молодий панич…
– Брешеш, свиното!..
– Так палко виявляють почуття лише живі, а не мерці. Отже, молодий панич житиме.
– Ні, – юнак знов знітився. – Краще вже померти, ніж отак страждати.
– Молодий панич не здатен сказати правду навіть собі самому…
– Що-о-о?! То я, по-твоєму, брехун? – Степан спідлоба позирнув на єврея. Але Мошка мав цілковито серйозний вигляд, у його сірих очах не було найменшого натяку на презирство… або на кепкування.
– Моше переконався, що молодий панич прагне зовсім інших речей – не тих, про які говорить. Доля молодого панича – жити, щоб здійснити волю Всемогутнього, а не лежати в холодній могилі. Це дуже-дуже радісна новина для Моше.
– А я кажу: краще удавитись або зарізатись…
– Нічого в молодого панича не вийде.
– А як раптом?..
– Гаразд, перевіримо.
Мошка підвівся, легкою ходою вийшов до сусідньої кімнати й за декілька хвилин повернувся з довгою міцною мотузкою у лівій руці та з ножем у правій. Кинув принесене на ліжко поруч із Степаном.
– Нехай молодий панич робить, як вважає за потрібне. А Моше навіть заважати не стане.