– Ні-ні, облиш, – заспокоїв його Ісус, навіть не повернувшись до розгубленого співбесідника. – Я пробачив тобі всі гріхи дуже давно. Усе й відразу. І майбутні теж. А отже, і твою малесеньку брехню.
Степан стулив губи, так і не сказавши геть нічого. Та й що тут скажеш, коли Він читає в людському серці швидше, ніж грамотій у відкритій книзі…
– Ти, чоловіче, все ніяк не збагнеш, що не Мені робиш боляче, не Мене караєш додатковим стражданням, а себе й лише себе! От за це тебе справді шкода.
– І це правда, Боже мій…
– Ну от, знов! – пробита цвяхом Ісусова десниця потягнулась до ремінця на чолі. – Коли ти нарешті припиниш називати Мене Богом? Ой, народи, народи земні… Я та Га-Шем єдині, Ми є одним цілим – але ж Я все-таки не Га-Шем! Інакше б Його пречисте світло умить би спопелило тебе…
– Не треба, не треба!
Степан напружився, готуючись продемонструвати повне розуміння такого нового для нього поняття, як «Господь – мій щит». Утім, Ісус єдиним жестом зупинив слова, готові зірватися з його язика:
– Кажу тобі, чоловіче: мова вуст і мова серця для тебе – речі різні. Тож нехай вуста твої запам'ятають: Машіах[18], Месія, Христос, Син Божий – але не Бог, не Га-Шем, не Адонай.
І ще раз повторив, немов старенький викладач Закону Божого у Києво-Могилянській академії:
– Машіах, Месія, Христос, Син Божий – але не Бог, не Га-Шем, не Адонай. У крайньому разі, Господь. Але годі вправлятися у мовних тонкощах. Поглянь-но краще о-о-он туди, чоловіче!..
Христос вказав на далеку дорогу. Туди, де здіймалась курява. Тепер Степан ясно розгледів тих, хто їхав.
І ніякі не чумаки то були, а дюжини три вершників у дуже знайомих, давно ненависних мундирах…
– О Господи! Поясни мені, чом вони повсякчас з'являються у моєму світі?! – простогнав Степан, скрегочучи зубами від жорстокого розчарування.
– Бо кожному – своє, – мовив Ісус спокійно, без жодної тіні роздратування чи насмішки. – Я прагну миру глибокого, найглибшого з можливих, тож там, куди йду Я і веду за Собою інших, панує шалом. Зате у твоєму людському серці, чоловіче, жодного місця для миру немає. Ти мрієш тільки про день і час, коли тобі випаде нагода знов зчепитися з ворогом у смертельному двобої. То чого ж ти хочеш, чоловіче? Будь ласка, твої вороги – до твоїх же послуг!
Зараз Степан спілкувався не із земним наставником Моше, сином Берка, а із самим Ісусом Христом, та попри це більше не міг слухати Його уважно: бо тепер серце до краю сповнилось ненавистю та праведним лютим гнівом. Тільки ненавистю й лютим гнівом…
Бо там, серед цих людей, їхав головний його ворог!
І ті, кому він служив!
Вороги, довкола вже самі вороги!..
– Люди, люди… Чом ви не розумієте простих очевидних речей?
Але цих сумних слів Ісуса він вже зовсім не чув…
Натомість сталося те, що й мало статися. Те саме, чим неодноразово закінчувались миролюбні Степанові бесіди з Господом: він не зміг утриматись і почав каменем провалюватися в нижчі світи. Образ Христа враз затягнувся в'язким імлистим киселем, що з кожною миттю уповільнював рухи.
А баритися між тим не доводилось, бо з усіх боків (і навіть, здається, зверху та знизу!) на нього мчали вовками, летіли круками, неслися яструбами усі вороги, яких він тільки зустрічав у земному житті, – причому саме їм в'язкий кисіль чомусь анітрохи не заважав – тільки Степанові! Вороги були добряче озброєні, вони шаленіли від люті та дуріли від перспективи легкої перемоги…
Та Степан теж не барився: в його руках знов-таки самі по собі виникли крива шабля й довгий спис (були б іще дві руки – вихопив би з-за широкого поясу пару пістолів). Тож долаючи в'язкий кисіль, Степан раз за разом відбивав шалені атаки. Відбивав не тільки тому, що бився за власне життя: адже позаду була рідна земля, батьківський дім… і наймиліша у світі дівчина, його наречена…
Хоча він чудово знав та розумів, що і кохану Гелену, й старого батька давно вже закатували. Хоча в якомусь із вищих світів на власні очі неодноразово бачив здалеку їхні змучені душі…
Хоча з-за спини, де, здавалось, була рідна земля, до нього наближалися піхотинці московитів, наставивши рушниці зі скривавленими багнетами…
Більше того – хоча саме десь за спиною був той пагорок, на верхівці якого стояв клятий вилупок Іван Богданович, котрий не поспішав скакати до нього, а лише зневажливо й глузливо реготав…
…тим не менш, Степан все одно рубав, бив, колов на всі боки, ризикуючи задихнутися під купою навалених ним самим трупів!
І тільки ясний голос Христа долинав звідкілясь із недосяжної давно височини, яку затягнув непроникно-чорний дим далеких пожеж:
18
Першопочаткова – давньоєврейська форма слова «Месія», означає «помазаник» та відповідає грецькому «Христос».