– Так, мій ребе, саме ти відмовив мене тоді від моїх планів. І що?..
– Примусити імператора Петра відмовитись від претензій на Украйну – а на завершення битись разом з королем Карлом і трьома сотнями найвідданіших бійців проти двадцятитисячного османського війська! Ні, такий катастрофічний занепад означає одне: на те була воля Всемогутнього, тож іти проти неї – просто дурість. От Моше й не дозволив молодому паничеві…
– Але ж ти змусив мене поводитись так, нібито я – справжній боягуз!!! – не стерпів Степан.
– Ухилитись від участі у безнадійній війні – то не боягузтво, а лише розсудливість.
– Е-е-ет, брехня! – Степан сумовито зітхнув. – Ти, ребе, звісно, дуже розумний, та звитяжну козацьку душу тобі не зрозуміти. Бо ти належиш до племені боягузів.
– Хіба ж?.. – здивувався старий Моше.
– Так.
– Ти певен?
– Пробач, мій ребе, – певен! Нехай це тобі й дуже неприємно…
Степан гадав, що старий єврей образиться на його слова. Втім, Моше лиш загадково посміхнувся й попросив:
– Чи може молодий панич зробити таку ласку й зазирнути своєму ребе у вічі?
– Знов твої витівки!..
– Невже молодому паничеві то важко?
– Ні… Мабуть, що ні.
– Тоді нехай буде так.
Степан неохоче нахилився над Моше й почав вдивлятись у його потьмянілі сірі очі…
– А я кажу: всі ви – боягузи! Жалюгідні боягузи!!!
Могутній велетень здійняв високо над головою списа, бронзове вістря якого сліпучо сяйнуло на сонці, а потім так гупнув ратищем об кам'янисту землю, що від удару деревина розлетілась на тріски, і знов проревів:
– Нумо, зас. нці, кому там набридло його мерзенне життя?! Хто хоче померти від руки такого уславленого воїна, як я?! Нумо виходь!!!
Оскільки знов ніхто не вийшов, зухвалець проревів:
– Обіцяю довго не мучити: я всього лише зламаю хребта, а потім скручу в'язи! Оцими руками – навіть без зброї!!!
Розчепіривши пальці, він продемонстрував руки, якими збирався ламати хребта та скручувати в'язи. Потім стиснув кулаки, стукнув себе у груди так, що нашиті на шкіряну сорочку надраєні мідні пластини зігнулись від удару, та вже вкотре зухвало розреготався, промовляючи:
– Ну от, що я казав?! Ніхто з вас, боягузів, не захоче обезсмертити навіки своє ім'я, загинувши від…
Як раптом зовсім не воїн – усміхнений молодий вівчар – вийшов і став перед шеренгою. Перелякані воїни загомоніли:
– Давиде, куди?!
– Назад, вівчаре!
– Не будь дурником!
– Ти що, з глузду з'їхав?!
– Він же удвічі вищий!
– Він же наймогутніший з них!
– Він же тебе одним мізинцем!
– Це тобі не вовків відганяти – це справжня битва!
– Битва на смерть!
– Боротьба без правил!..
Та юнак лише посміхнувся й кинув через плече:
– Без правил – то без правил. Не вчіть мене, як…
Та наступної ж миті усе перекрив басистий могутній рик, немов ревіння великої сигнальної сурми:
– Що-о-о?! Либонь, ти насміхаєшся наді мною, комашко?! Та я ж тебе!.. Я тебе!..
– Ні – це я тебе!.. – дзвінко вигукнув юнак. І оскільки його слів ніхто не очікував, обидві ворогуючі армії так і вибухнули реготом… Хоча, якщо чесно, всім було не до сміху. Адже питання стояло руба: або ісроейлім[19] – або пелештим![20] Але кому було зовсім не смішно, то це воїну-велетню. Поведінка вівчара розлютила його страшенно і він загорлав:
– Та я тебе навпіл розірву!!!
Велетень побіг до юнака. Від його могутніх широких кроків-стрибків загула земля. Ісроейлім затамували подих, перелякано очікуючи неминучої смерті їхнього самозваного «поєдинщика». Велетень усе ближче, ближче… Ось останній стрибок: зараз він схопить зухвальця!..
Та в останню мить вівчар кинувся на землю, вертлявим дрейдлом[21] відкотився убік. А коли схопився на ноги, всі побачили, що у його лівій руці з'явився невеличкий, з куряче яйце камінець (мабуть, вхопив при падінні), а у правій – праща, швидко видобута з-під туніки. Доки велетень озирався та кліпав очима, не в змозі збагнути, куди подівся зухвалець, юнак вклав каменя до пращі й декількома рухами розкрутив над головою. Почувши за спиною свист пращі, велетень озирнувся…
І під перелякані зойки пелештимського війська з силою випущений камінь вцілив йому точно проміж очей…
– Ну, то Моше належить до племені боягузів?
– Облиш!
Степан буквально відскочив від старого ребе, затулив очі рукою й з-під рукава пробурмотів:
20
Біблійні філістимляни, яких наука ототожнює з фінікійцями. Між іншим, «близькосхідна» назва цього народу дала ім'я сучасній Палестині.