Втім, старий не дав сказати Степанові ані слова, бо заговорив сам:
– Уже десять років Моше навчає молодого панича древніх премудрощів – але молодий панич мало чого навчився. І не дивно: бо щоб опанувати кабалу всім серцем, треба звільнити його від решти бажань. Та серце молодого панича й досі переповнене прагненням помсти! Як же молодий панич хотів подолати усі сто двадцять п'ять сходинок до трону Адоная?.. Це неможливо, ніяк неможливо.
– Неможливо?! – обурився Степан.
– Старий Моше весь час наполягав, щоби молодий панич пробачив своєму ворогу давню образу, як того вимагає від молодого панича проповідь Тієї людини. І щоб більше не мислив про помсту.
– І ти, старий прозорливцю, не міг передбачити, що я не забуду…
– Старий Моше завжди це знав, – безбарвним голосом мовив ребе.
– Тобто?..
– Моше завжди знав, що молодий панич ніколи й нізащо у світі не відмовиться від планів помсти. Бо а'гой не зможе підкоритися волі Всемогутнього всупереч власній волі.
– То ти свідомо підманув мене!..
Все ж таки Степан втримався від того, щоб додати «негідний брехун». Та відчувши певну недомовленість, єврей сумно зітхнув.
– Моше ніколи не піддурював молодого панича. Він обіцяв навчити його таємної науки, от і навчив. І хіба Моше винен, що молодий панич і досі бажає помститися, а не проторувати шлях до ніг Всемогутнього?..
– Але…
– Дванадцять років тому молодий панич геть зневірився, бо втратив усе, що любив, і всіх, кого любив. Молодий панич навіть ладен був накласти на себе руки – хіба ні?
Тьмяні сірі очі старого несподівано звузились і спалахнули дивним внутрішнім світлом, під впливом якого Степан миттю знітився й неохоче пробубонів:
– Так…
– Батькові молодого панича Моше заприсягався усім святим, що не кине єдиного його сина у біді, що не дозволить померти наглою смертю. Чи говорив про це Моше молодому паничеві?
– Так.
– То що мусив робити Моше: наповнити спустошену душу молодого панича щирим прагненням жити, поступово відволікаючи всю його увагу на таємну науку, яку він не здолав би ніколи в житті, – чи лишити на поталу лихим думкам про самогубство?
Степан мовчав.
– Нехай молодий панич відповість!
– Ну, гаразд, – неохоче погодився Степан, – припустимо, ти як завжди маєш рацію, мій дорогий ребе. Але скажи, мудрагелю: що ж робити мені тепер?
– Жити, – хитро посміхнувся Моше. – Тільки жити. Іншого євреї не навчатимуть нікого й ніколи. Улюблений всіма а'їдами тост проголошує: «Лехаїм!..[24]»
– Як мені жити з марною спрагою помсти у серці?! Як, старий?! Ти невдовзі підеш у кращий світ, а я лишатимусь тут… сам по собі…
– То треба позбутися спустошливої спраги.
– Це можливо лише…
– …лише помстившись реальним ворогам насправді, а не подумки, – спокійно завершив Моше.
– Але ж…
– Може, молодий панич боїться, що це остаточно розлучить його із Всемогутнім? Що після того душа молодого панича буде приречена на пекло? Ой-вей, цього слід було чекати від а'гоя! – і старий процитував: – «А Я кажу вам: не чини спротиву злому…»
– А якщо навіть так?! – відчайдушно скрикнув Степан.
– Молодий панич і справді так нічого й не навчився, – іронія в голосі старого змінилася співчуттям. – Нехай він зверне увагу хоч би на Того чоловіка: проповідь непротивлення злому не завадила Йому проклясти Єрусалим, Капернаум та інші єврейські міста.
Степан відчув, що підлога під ногами захиталася.
– І смоківницю, яка не давала плодів, Той чоловік теж прокляв. І дерево всохло. Хіба Моше не правий?..
Щоб не впасти, Степан змушений був повернутись на ослін.
– Молодий панич і справді так нічого й не навчився, – констатував єврей, – тож чи не варто все-таки дослухатись до порад старого Моше? Ну хоч би зараз – коли старому лишилось вже недовго?.. Московська імперія має зазнати поразки не на полі битви, а на інших теренах: це Моше не сам вигадав, а зрозумів, подорожуючи вищими світами…