– Ти, мій ребе, постійно заводиш мову про імперію, тоді як я прагну звести рахунки всього лише з Іваном Богдановичем.
– Гетьман Пилип Орлик розпочав воювати саме проти імперії, а не проти якихось конкретних людей – хоча людина завжди потерпає від людини, не від держави. А молодий панич вважав його боротьбу справедливою, бо інакше не прагнув би приєднатися до нього! Хіба ні?
– Але ж, ребе, ти не дозволив цього! Щось нічого не розумію…
– Помилка гетьмана Орлика в тому, що він вирішив бездумно воювати зброєю, тоді як імперію спочатку потрібно перемогти духовно, – тому Моше й утримав молодого панича від помилкового кроку.
Степан помовчав трохи й попрохав:
– Поясни.
– Так, ворог молодого панича – Іван Богданович – давно вже перебрався жити до нової імперської столиці – Санкт-Петербурга. Відколи імперія поглинула людину, відтоді молодий панич не має вибору й мусить подолати силу всієї імперії!
– Багатотисячне козацьке військо разом з польськими й татарськими вояками…
– Коли зійшлися два війська, ісроейлім та пелештим – хто воював спершу? Хіба всі проти всіх? – і ребе додав розчаровано: – Невже ж молодому паничеві так важко зрозуміти… Це ж просто!
Степан глибоко замислився, навіть почав погладжувати лівого вуса.
– Ти натякаєш, що спочатку у двобої зійшлися два найсильніших воїни, єврей Давид та філістимлянин Голіаф? – мовив нарешті.
– Так.
– Але ж я щиро прагнув розшукати Івана Богдановича…
– Хіба ж то найсильніший ворог серед ворогів молодого панича?
Знов Степан замислився, потім сказав, розтягуючи слова:
– Найсильнішим в імперії… це може бути… тільки імператор… Імператор Петро, котрого вже почали називати Великим…
– Отже, Га-Шем зберіг життя й сили молодому паничеві, не дозволив витрачати збережені сили на помсту якомусь Івану Богдановичу саме для того, щоб молодий панич помстився імператору Петру! – загадково посміхнувся Моше. – Адже для того в молодого панича є усе необхідне: таємні знання, гроші та людське забуття.
– Ти жартуєш, мій ребе?! Як я хоч би доберусь до імператора?..
Степан гадав, що ребе або з'їхав з глузду від старості, або просто кепкує зі свого учня. Та єврей був абсолютно серйозним:
– Моше передав молодому паничеві таємні знання. Вірний даному пану сотникові слову, Моше вивіз молодого панича до Голландії – туди, де ніхто і нізащо не здогадався б шукати козацьку душу: адже тут навчається корабельної справи сила-силенна московитів! Тут буває стільки петербурзьких вельмож, пильнує стільки шпигунів, що просто жах!.. Проте молодий панич та Моше аж п'ять років спокійнісінько прожили у самісінькому ворожому кублі. А потім іще сім років – у Португалії. Хіба не так?
– М-м-м… Ну, припустимо.
– Отже, московські шпигуни давно вже втратили слід молодого панича, а усі вороги давно вважають, що молодий панич давно загинув бозна-де і як. Сама пам'ять про молодого панича, про сина прилуцького сотника Степана Раковича, давно вже стерлася…
– А про гроші заздалегідь попіклувався ти, мій ребе! – у Степановому голосі відчувався смуток.
– Насамперед, батько молодого панича. Це пан сотник довірив Моше усе своє багатство, дозволив заздалегідь вивезти його сюди та вкласти у тутешні торговельні компанії. Тож стараннями покійного батька та вірного Моше в молодого панича грошей тепер удосталь!
– Знаю, знаю…
– Молодий панич багатий і всіма забутий. Молодий панич не досягнув вершин мудрості, проте все ж володіє знаннями, недоступними іншим гоям. Тож остання порада від Моше: придбавши пристойну маєтність будь-де, молодий панич придбає разом з маєтком також належний титул. А титул та гроші – Це вже півсправи.
– А далі?..
– Далі молодий панич може назватися нащадком якогось славетного роду, шанованого в усіх країнах.
– Ти вважаєш подібний вчинок чесним та пристойним?
– То краще назватися справжнім своїм ім'ям, аби московські шпигуни умить перерізали молодому паничеві горлянку? – відповів запитанням на запитання Моше.
– Мабуть, що ні…
– Отож.
– Але…
– Якби молодий панич назвався сином його світлості Ференца Ракоці?..[25] Було б зовсім непогано. До того ж, прізвище колишнього угорського володаря трохи скидається на родове прізвище молодого панича! Можливо, це зовсім недарма? Можливо, на то є вища воля?..
– Але ж князь Ракоці досі живий та здоровий!
– Ясновельможний князь переховується на чужині, як і молодий панич. Не в його інтересах привертати загальну увагу скандалом, тож якщо молодий панич назветься сином його світлості князя Ракоці, він, швидше за все, не протестуватиме.
25
Ференц II Ракоці (Ракоші) [27.03.1676, Борші, Угорщина – 08.04.1735, Родосто (нині Текірдаг), Туреччина] – відомий політичний діяч Угорщини, борець проти ґабсбурзького поневолення країни. Очолював визвольне повстання у Верхній Угорщині 1703—1711 рр. У 1704 р. обраний князем Трансільванії, у 1707 р. став на чолі Угорської держави. У своїй боротьбі намагався знайти підтримку в європейських дворів, посилаючи монархам багаті дарунки, зокрема, знамените токайське вино – по декілька його діжок отримали Петро І та Луї ХIV. Створив регулярні збройні сили Угорщини. Після того, як у 1711 р. угорське дворянство за його спиною уклало мир із Ґабсбурґами, змушений був утекти до Росії, згодом до Франції та Туреччини. Залишив по собі «Записки про війну в Угорщині з 1703 року до її кінця» та автобіографічний «Життєпис». Мав двох синів.