– Що саме?
– Крізь комір вашого апаша[28] час від часу ставали видимими два чи три застарілих шрами. Наскільки я розуміюсь на пораненнях, то були смертельні удари… ну-у-у, враховуючи, що ви й досі живі, – майже смертельні. Де й коли ви їх дістали, якщо не секрет?
– Ну що ж, любий шевальє, ви на власні очі переконалися, що з ворогами мені щастило не завжди. Далеко не завжди!
– Але ж ви так хвацько впорались із тими нічними злодюгами…
– Я ж казав: їх було всього лише четверо.
– Отже, тих, хто лишив майже смертельні шрами на вашому тілі…
– Тих було значно більше.
– Якщо не секрет, наскільки більше?
– Не знаю точно. Легіони й легіони.
– Тобто ви брали участь у справжній битві, графе? – світло-карі очі шевальє Орлика так і сяйнули непідробним інтересом.
– Так.
– Дозвольте поцікавитись, у якій саме?
– Ви надто допитливий, дорогий шевальє…
– І все-таки?
– Ви самі сказали: за однією з почутих вами версій, я живу чи то двісті, чи п'ятсот, як не всі тисячу років.
– То це була Ґрюнвальдська битва чи Столітня війна? Чи, може, навіть бій Аттіли з давніми римлянами – оскільки ви згадали про легіони?..
– Люб'язний мій шевальє, то була така давня битва, що ви вже точно не брали у ній участі!
– Ну що ж, дякую бодай за таку відповідь.
Вони саме підійшли до палацу та присіли трохи перепочити на елегантній лаві у тіні розкидистого дуба. Меткі служники одразу піднесли два кухлі з холодною джерельною водою – освіжитися.
– Вас задовольнили мої пояснення, дорогий шевальє? Чи ви й досі підозрюєте в мені шпигуна росіян?
– Ні-ні, що ви, графе! Цю версію я давно вже відкинув.
– Тоді у чім річ?
– З ваших слів можна зробити два важливих висновки.
– Чи не поділитесь ними?
– Із задоволенням. По-перше, це зайвий раз підтверджує, що ви мали достатньо часу на оволодіння іншими видами зброї, – тож не дивно, що з такою легкістю вправляетесь тепер і з козацькою шаблею. А по-друге, шрами спростовують одну з версій про ваше, шановний графе, походження.
– Он як! А що говорять із цього приводу?
– З цього приводу, графе, ходять різноманітні й абсолютно суперечливі чутки… Зокрема дехто натякає, нібито ви зовсім не шляхетного роду.
– Ну що ж… Я ні від кого не приховую, що просто придбав титул графа Сен-Жермена разом з маєтком в італійському Тіролі.
– Ні-ні, ви не зрозуміли! Подейкують, що ви не просто новоявлений безрідний багатій, а навіть більше: нібито ви син голландського чи португальського торгівця-жида. Звідси й ваші таємні знання, що дозволили вам заснувати масонську ложу, яка надто швидко набула великого авторитету, а також ваш незмірний капітал…
– Люб'язний мій шевальє, я все ніяк не можу зрозуміти, яким чином вам вдалося визнати стільки подробиць про мене та мою ложу?! Треба буде все ж перевірити, хто не вміє тримати язика за зубами.
– Не хвилюйтесь, шановний графе. Мати гостре око та знати якнайбільше – це мій святий обов'язок, бо непоінформований дипломат – то не дипломат.
– Ви не тільки дипломат, ви ще й чудовий розвідник, дорогий шевальє.
– Ну от, бачите – ви теж знаєте про мене багато чого зайвого.
Вони обмінялись задоволеними поглядами, і Сен-Жермен мовив:
– Ну, говорячи вашими ж словами – дякую бодай за таку відповідь… А яка ваша особиста думка з приводу, скажімо так, португальської версії мого походження?
– Оскільки у християнських та мусульманських країнах жидам заборонено користуватися зброєю, у такому разі ви не могли брати участі у війні. Отже, це помилкове припущення.
– Але якщо це була війна гуннів проти давніх римлян…
– Дорогий графе, давайте будемо реалістами.
Сен-Жермен посміхнувся:
– Є ще одна версія, дорогий шевальє: я й насправді син португальського жида, але я просто вихрестився з цієї віри.
– Оце й справді було б можливо… якби не одне «але»: у такому разі батько не дав би вам, як новонаверненому християнину, жодного мідяка.
– Так, ваша правда!
– А тому і цю можливість доведеться відкинути. Хоча, я би сказав, це до певної міри схоже на істину: вихрест справді може брати участь у війні на рівних з іншими. Взяти хоч би моїх близьких предків…
– Тобто?..
– А ви хіба не знали?
– Але ж месьє Вольтер завірив мене, а ви підтвердили, що рід Орликів…
– Ні-ні, я про материнську лінію: адже мій дід, батько моєї дорогої матусі Ганни, полтавський полковник Павло Герцик – вихрест.
– Тобто ваш дядько… той, котрого було ув'язнено у Петропавлівській фортеці…