– Найкмітливішого шпигуна сучасної Європи!.. – в тон йому відповів Сен-Жермен, теж вклоняючись.
Вони наблизились до карети, готової до подорожі.
– Чи будете найближчим часом у Парижі, шановний графе?
– На жаль, дорогий шевальє, справи ордену розенкрейцерів вимагають моєї присутності зовсім в іншому місці.
– Шкода, графе, шкода… Двері мого паризького дому завжди прочинені перед вами, – господар подумав і додав: – Я б із задоволенням… Тим паче, мою карету подадуть за пару годин…
– Ні-ні, шевальє! Вас викликає король, на мене чекають справи ордену – отже, нині наші шляхи розходяться на різні боки. А тому не треба опиратись долі…
– Все-таки ви жахливий фаталіст, шановний графе.
– Не в тому річ. Просто я бачив у житті більше вашого…
– За ту саму сотню чи тисячу років?..
На цей раз Сен-Жермен не посміхнувся, не пожартував у відповідь, а мовив тихо:
– Чи бажаєте вислухати мою прощальну пораду, любий шевальє?
– Так, прошу.
– Отже, колись давно… може, чверть століття тому, а може, й ціле тисячоліття… в моєму іншому – попередньому – житті був у мене затятий ворог, зусиллями котрого я був позбавлений всього кращого, що мав у своєму молодому тоді житті. Понад усе я жадав помсти – але Бог не дав мені помститись! Тоді я вважав це найбільшою у світі несправедливістю, такою нестерпною ганьбою, що ладен був руки накласти на себе од відчаю. Проте з часом зрозумів просту річ… – Тут Сен-Жермен зробив Орликові знак підійти ближче і прошепотів: – Так от, шевальє, причина цієї нібито «несправедливості» дуже проста. Бог не допустив моєї маленької помсти тільки тому, що вищою своєю волею призначив мене для помсти зовсім іншому…
– Кому, якщо не секрет? – не втримався шевальє.
– Тому, хто стояв за моїм ворогом, – от кому!
І здійнявши над головою праву руку з відстовбурченим вказівним пальцем, Сен-Жермен мовив уже голосно:
– Я би дуже зрадів, якби чудова козацька нація, саму душу котрої протягом цього тижня я пізнав у вашій шляхетній особі, шевальє… Так от, якби ця чудова козацька нація забула нарешті про дрібну ворожнечу та спрямувала свій праведний гнів на здійснення Божої помсти – от тоді я би дуже зрадів! Таке моє прощальне слово, дорогий шевальє.
Мовивши це, граф кивнув, легко скочив у карету і вже із-за зачинених служником дверцят вигукнув:
– Сподіваюсь, наші життєві шляхи іще не раз перетнуться!..
Карета рушила з місця. Господар постояв деякий час, проводжаючи поглядом екіпаж, а далі поквапився повернутись до палацу: адже йому теж потрібно було збиратися в дорогу.
Що ж до Сен-Жермена, то він не міг відмовити собі у малесенькій примсі: кинути прощальний погляд на дюжину дерев, рясно вкритих стиглими соковитими вишнями. Позавчора вони оглядали цей куточок парку, і шевальє Орлик підтвердив гостю, що вишневі саджанці справді привезені сюди, у Францію, з самої Гетьманщини.
Сен-Жермен дивився на високі вже дерева, але насправді бачив інший вишневий садочок, розбитий довкола іншої оселі. І цієї миті виразно чув голоси далекого минулого та милі серцю слова, сказані мовою зовсім іншої землі…
Глава 9
Терміново потрібна імператриця…
Вважаючи, що Великий Магістр нарешті заснув, Пауль тихесенько підвівся з місця і зробив крок до його крісла – бо хотів тільки поправити теплий плед… Утім, принц одразу ж викинув убік ліву руку й махнув нею, вказуючи на юнакове місце. Тож Пауль повернувся на свій стілець, аби не заважати графові подорожувати подумки у вищих світах, вдивляючись одним оком у тіні минулого, іншим – у майбуття.
Грудень 1742 року від Р. X ., Санкт-Петербург
Навіть не розплющуючи очей, Сен-Жермен визначив подумки: «Це має бути Бестужев-Рюмін», – а тому якомога впевненіше мовив:
– Проходьте, графе, будь ласка!
– Ви справжній ясновидець, графе, – мовив Бестужев-Рюмін, наближаючись до крісла біля вікна, де дрімав Сен-Жермен. – І загалом, як на мене, аж занадто дивовижна персона.
– Чи достатньо дивовижна, аби помістити мене до Камери кунштів[30], заведеної тут вашим імператором Петером?
– О-о-о, сьогодні ви, графе, у доброму гуморі! – Бестужев-Рюмін посміхнувся, але швидше із ввічливості. – Хоча за деяких обставин, звісно, можливо навіть і таке…
– Вже уявляєте мене під скляним ковпаком, припнутим булавками до оксамитової подушечки, і відчуваєте душевну втіху? Чи не так, графе?..