І злісно плюнула під ноги. Йоганна-Єлизавета знов здригнулася й мовила, тепер уже звертаючись до Сен-Жермена:
– От що стається, шановний графе, коли шляхетна дівчина щодня тільки й робить, що вештається із селюками. Господи, що ж це буде?..
– Для початку, ваша високосте, поговоримо сам на сам, – спокійно мовив по-французьки Сен-Жермен, який з непідробним інтересом стежив за розвитком невеличкого сімейного скандалу.
– Але ж…
– Будь ласка, ваша високосте, заспокойтесь та вислухайте мене. Але наодинці.
І тихо додав:
– Вважайте, нічого образливого на вашу адресу я не чув.
– О-о-о, графе!..
Сен-Жермен послав принцесі багатозначущий погляд, та цієї миті юна Софіхен кивнула на гостя:
– А це ще хто такий – отой ваш граф, чи що?..
Втім, після обнадійливих слів Сен-Жермена принцеса вже оговталась і не слухала непутящу дочку. Вона нарешті знов перейшла на німецьку, суворо кинувши служницям:
– Відведіть цю негідницю додому, перевдягніть у чисте, причешіть та не зводьте з неї очей. Потім іще поговоримо… І дивіться мені: нікому ні про що анічичирк!
Коли ж вони з графом лишились на галявині самі, мовила:
– Ну, то що скажете на все це, ваша світлосте?
– Не скажу, а для початку спитаю…
– Так, прошу!
– Я вірно зрозумів, що принцеса Софіхен знайома з роботами французьких просвітників?
– Так, знайома… – і перевівши дух, Йоганна-Єлизавета додала: – Познайомилась на свою голову, начиталася…
– Наскільки я зрозумів, вона вільно володіє французькою?
– Так, графе.
– А чого іще її навчали, дозвольте поцікавитись?
– Танців, музики…
– Танці, музика, співи та етикет – це зрозуміло. Мене цікавить те, що в нинішню епоху вважається серйозними науками.
– Начаткам історії, географії та богослов'я, – але ображена до глибини душі мати знов-таки не втрималась від уїдливого коментаря: – Втім, як бачите, непутящій моїй дочці уроки богослов'я не додали жодного благочинства.
– Я так відчуваю, характер у неї… М-м-м…
– Так, характеру принцеси просто жахливий, – заздалегідь погодилась Йоганна-Єлизавета й додала: – Більш того, паскудний!
– Я сказав би, твердий та незалежний.
– Ну, як хочете, графе, так і кажіть. Так нехай і буде…
І позаяк Сен-Жермен не відповів, принцеса не втрималась:
– А що, ваша світлосте?..
Та граф уперто зберігав мовчанку хвилин п'ять, доки не спитав:
– Як би ваша високість поставились до того, що я спробував би просватати юну принцесу Анхальт-Цербстську, нашу твердохарактерну Софію-Фрідеріку-Августу, за Карла-Петера-Ульріха, принца Голштинського?
Спочатку вона не зрозуміла. Потім Сен-Жермен побачив, як розширені очі принцеси наливаються абсолютним божевіллям, тож поквапився уточнити:
– Тобто перепрошую за неточність! Власне, віднедавна він уже не є наслідним принцем Голштинським Карлом-Петером-Ульріхом. Якщо точніше, тепер він – Великий князь Петро Федорович, котрий із часом має успадкувати престол Російської імперії.
Нещасна принцеса Иоганна-Єлизавета позадкувала, не зводячи вирячених очей із графа, доки не вперлася спиною в одне з розлогих дерев. Потім її ліва рука повільно поповзла до серця.
– Ну, то чого ж ви мовчите, ваша високосте? – щиро здивувався Сен-Жермен. – Ну, будь ласка, скажіть, чи до вподоби вам моя пропозиція. Нумо?..
Та Йоганна-Єлизавета вбито мовчала.
Осінь 1743 року від Р. Х., Петергоф
– Ну, графе, сподіваюсь, ви привезли добрі вісті?
– Я теж сподіваюсь на це, Ваша Величносте! Адже не маючи добрих новин, я просто не насмілився би приїхати в Росію.
Вони зупинились біля статуї мармурової Данаїди, з діжки якої лився нескінченний потік води. Тут, у затишному Петергофі, Сен-Жермен почувався значно комфортніше, ніж у чудовому майже льодяною, застигло-пекельною красою Санкт-Петербурзі, котрий навіть посеред білого дня здавався мертвим попри кипіння й вирування столичного життя. Чи це відчуття виникало тому, що під дерев'яними настилами тротуарів, під фундаментами пишних будівель і величних храмів графові постійно ввижались цілі шари кістяків та напівз'їдених хробаками трупів? А що доброго може вирости на кістках!..
У Петергофі все було теж не надто справжнім, але, на відміну від столиці – теплим, чарівливо-казковим… І Сен-Жермен вкотре щиро подякував вищим силам, що хоч би цього разу йому не довелося занурюватись у черево міста, котре він порівнював подумки з кістяком біблійного Лев'ятана.[32]
32
Згідно із ТаНаХом, або оригінальним текстом Старого Заповіту, пророка Йону проковтнув зовсім не кит, а морське чудовисько Левіафан, по-давньоєврейськи – Лев'ятан. Різниця між цими тваринами стає більш очевидною, якщо взяти до уваги цікаву обставину: з інших священних єврейських текстів випливає, що м'ясом Лев'ятана колись ласуватимуть праведники Божі – тобто, на відміну від китового, це м'ясо є кошерним! Отже, Лев'ятан – то насправді ніякий не кит.