– Справді?! З тіткою мого чоловіка, котра фактично запросила його на царювання до Росії?!
– Так, з нею, – Сен-Жермен відзначив про себе, що цариця назвала імператора Петра не на ім'я, а лише «своїм чоловіком», та продовжив: – Або взяти інший приклад – польного маршала Григора Орлі…
– Цього інтригана й затятого ворога нашої імперії?!
Знов-таки відзначивши про себе, як владно прозвучали слова про «нашу імперію», граф поквапився уточнити:
– Польний маршал Григор Орлі – це мертвий ворог, котрий більше не загрожує ні Вашій Величності, ані Російській імперії. Кажу це тому, що Вашій Величності піде лише на користь, якщо Ваша Величність навчаться по достоїнству цінувати не тільки друзів, але також і ворогів.
Тут Сен-Жермен раптом пожвавішав і мовив:
– До речі, Вашій Величності зараз також майже тридцять три… Скажіть на милість, хіба це не містичний прояв вищої – Божої волі?!
– Але ж ми з вами бачимось не вперше…
– Це ще, знаєте, як сказати, – посміхнувся граф. – Адже вісім років тому всемогутній канцлер Бестужев-Рюмін виставив мене з Росії, згідно з його власноруч підписаним наказом, назавжди! Тобто це він тоді вважав, що висилає мене навічно… Отже, я з'явився у Північній Пальмирі, так би мовити, через вісім років довічного вигнання. Можна вважати, це сталося вперше, бо ще давньогрецькі філософи вчили: двічі увійти в одну й ту саму річку неможливо. Тим паче – після безкінечно довгої відсутності.
– Але тепер ви знову тут, у Санкт-Петербурзі…
– Оскільки граф Бестужев-Рюмін зараз перебуває на засланні, милуючись краєвидами свого підмосковного маєтку, – так, я справді маю змогу приїхати сюди… за терміновим викликом Вашої Величності. – Сен-Жермен ще раз шанобливо вклонився й мовив: – Під час останньої нашої зустрічі Ваша Величність… а тоді ще ваша високість висловили небажання дослухатись до моїх скромних, проте щирих і дружніх порад.
– Можливо, я була не права… – сором'язливо зізналась Катерина.
Зрадівши подумки цим словам, граф тим не менш зупинив царицю владним жестом:
– Тепер Ваша Величність терміново викликають мене до столиці. Отже, мушу спитати, розраховуючи на таку ж відвертість, що її Ваша Величність проявили від самого початку нашої короткої поки що бесіди: що трапилось?..
Катерина хотіла щось сказати, та граф знов зупинив її:
– Тільки, будь ласка, для початку – дві умови.
– Які саме? – швидко мовила цариця.
– По-перше, нехай Ваша Величність не приховують від мене абсолютно нічого. По-друге, Ваша Величність мусять дослухатись моїх порад і сумлінно виконати їх, якими б дивними вони не здалися Вашій Величності.
– Тут нема чого приховувати, – Катерина сумно зітхнула, в той же час із надзвичайною ніжністю приголубивши опукле черево.
– Невже ж цього разу все настільки серйозно?
– Ви навіть не уявляєте, наскільки саме! – скрикнула Катерина у відчаї, та мимоволі прикрила долонями рота, зацьковано озирнулась на всі боки й мовила вже значно тихіше, майже зашепотіла: – Мій чоловік також має коханку, цю ненависну мадемуазель Воронцову, з якою з'являється скрізь та всюди… Мене ж відкрито зневажає. Уявіть собі, нещодавно при всіх: при гостях та при слугах, – просто за обіднім столом обізвав мене дурепою!
Згадуючи цей прикрий епізод, Катерина мимоволі схлипнула й повторила:
– Мене, свою власну дружину й царицю, – і так відверто!.. При всіх!..
– Нехай Ваша Величність заспокояться…
– Та як тут лишатимешся спокійною, коли тебе ось-ось або у монахині пострижуть, або приріжуть потихеньку вночі?! – Катерина знов зацьковано озирнулась і додала: – Знаєте, графе, я навіть по ночах тепер погано сплю, так боюся підісланих убивць…
– Ну, це облиште: адже не Ваша Величність мусять боятися когось або чогось – навпаки, усі вороги Вашої Величності мусять боятись одного невдоволеного погляду своєї цариці!
– Та що ви таке кажете, графе?! – злякалась Катерина.
Сен-Жермен владно перервав її:
– Здається, Ваша Величність обіцяли уважно вислухати мене…
– Так-так, графе, я слухаю, слухаю!..
– І щодо монастиря можна не боятися: вагітних туди не беруть.
– Але ж я не буду вагітною вічно…
– Коли Вашій Величності час народжувати?
– Десь за місяць.
– Цього цілком вистачить.
– Але для чого?!
– Нехай Ваша Величність дослухають мене до кінця.
– Так-так, графе…
– Отже, хто на цей раз батько дитини Вашої Величності? Сподіваюсь, тільки не Його Імператорська Величність… То що, знов якийсь дипломат?[37]
37
Натяк на польського дипломата Станіслава-Августа Понятовського, згодом – польського короля Станіслава-Августа (див. Хронологічну таблицю).