— Ну-с, так… — сказав добре поставлений чоловічий голос. — Десь, колись, в якійсь державі жив собі цар, на ім’я… мне-е… ну, зрештою, несуттєво. Скажімо, мне-е… Полуект… Мав він трьох синів-царевичів. Перший… мне-е… Третій був дурень, а от перший?..
Пригинаючись, як солдат під обстрілом, я підібрався до вікна і виглянув. Дуб був на місці. Спиною до нього стояв у глибокій задумі на задніх лапах кіт Василь. У зубах у нього була затиснула квітка латаття. Кіт дивився собі під ноги і тягнув: «Мне-е-е…» Потім він труснув головою, заклав передні лапи за спину і, трохи сутулячись, як доцент Дубино-Княжицький на лекції, плавним кроком пішов убік від дуба.
— Добре, — казав кіт крізь зуби. — Жили-поживали собі цар і цариця. У царя, у цариці був один син… Мне-е… Дурень, звісно…
Кіт з досадою виплюнув квітку і, весь зморщившись, потер лоба.
— Прикре становище, — проказав він. — Щось таки пам’ятаю! «Ха-ха-ха! Буде чим поласувати: кінь — на обід, молодець — на вечерю…» Звідкіля б це? А Іван, самі розумієте — дурень, відповідає: «Ех ти, лихе чудовисько, не зловивши білого лебедя, та їси!» Потім, звичайно — гартована стріла, всі три голови з плечей, Іван виймає три серця і привозить, кретин, додому матері… Який подаруночок! — Кіт сардонічно засміявся, потім зітхнув. — Є ще така хвороба — склероз, — повідомив він.
Він знову зітхнув, повернув назад до дуба і заспівав: «Кря-кря, мої дітоньки! Кря-кря, голуб’яточки! Я… мне-е… я сльозою вас відпоювала… точніше — випоювала…» Він утретє зітхнув і якийсь час ішов мовчки. Порівнявшись із дубом, він раптом немузично заволав: «Шмат смачний не доїдала!..».
У його лапах несподівано звідкись з’явилися масивні гусла — я навіть не помітив, де він їх узяв. Кіт відчайдушно вдарив по них лапою і, чіпляючись кігтями за струни, заволав ще гучніше, немовби намагався заглушити музику:
Він замовк і якийсь час походжав, мовчки стукаючи по струнах. Потім тихенько, невпевнено заспівав:
Він повернувся до дуба, притулив до нього гусла і почухав задньою ногою за вухом.
— Праця, праця і праця, — сказав він. — Тільки праця!
Він знову заклав лапи за спину й пішов ліворуч від дуба, бурмочучи:
— Дійшло до мене, о великий царю, що у славному місті Багдаді жив собі кравець, на ім’я… — Він устав на всі чотири, вигнув спину і злобно зашипів. — От із цими іменами у мене особливо погано! Абу… Алі… Хтось ібн чийсь… Н-ну добре, скажімо, Полуект. Полуект ібн… мне-е… Полуектович… Однаково не пам’ятаю, що було з цим кравцем. Ну й пес із ним, почнемо іншу…
Я лежав животом на підвіконні та, мліючи, дивився, як злощасний Василь бродить навколо дуба то вправо, то вліво, бурмоче, відкашлюється, підвиває, мугикає, стає від напруження на всі чотири — одне слово, страждає неймовірно. Діапазон знань його був грандіозний. Жодної казки і жодної пісні він не знав більше, ніж наполовину, зате це були російські, українські, західнослов’янські, німецькі, англійські, по-моєму, навіть японські, китайські та африканські казки, легенди, притчі, балади, пісні, романси, частівки та приспівки. Склероз доводив його до сказу, кілька разів він кидався на стовбур дуба і дер кору кігтями, він сичав і плювався, і очі його при цьому горіли, як у диявола, а пухнастий хвіст, товстий, як цурпалок, то дивився в зеніт, то судомно посмикувався, то шмагав його по боках. Але єдиною пісенькою, яку він доспівав до кінця, був «Чижик-пижик», а єдиною казочкою, яку він більш-менш доладно розповів, був «Дім, котрий збудував Джек» у перекладі Маршака, та й то з деякими змінами. Поступово — очевидно, від втоми — мова його набувала дедалі виразнішого котячого акценту. «А в полі, полі, — співав він, — сам плужок ходе, а… мне-е… а… мне-а-ав!.. а за тим плужком сам… мня-а-в-а-в!.. Сам Господь ходе… Чи броде?..» Кінець кінцем кіт геть знесилився, сів на хвіст і якийсь час сидів так, понуривши голову. Потім тихо, тоскно нявкнув, узяв гусла під пахву і на трьох ногах повільно поплентався геть по зарошеній траві.