— Як той шлях, що його я будував, пробігло життя… Але шлях ще не кінчився. Він врізувався між гори до… „Розлуча“.»
Життя Старого Пана в «Дімку на Кичері» з його прислугою і родиною та домашніми тваринами, «звірами», тісно сплелося з життям розлуцьких бойків, їх побутом, звичаями та обичаями, глибоко етичними. Старий Пан зжився з ними, співпрацював із ними, допомагав їм морально й матеріяльно, немов творив із ними одну рідню. Як людей любив, так і любив своїх тварин.
Життя домашніх і лісових тварин це улюблена тема Софії Парфанович, тема знана в світовій і нашій літературі. Назвати б письменників, як Василь Кархут, Адольф Диґасінський, Антін Чехов, Аксель Мунте, Редіярд Кіплінґ, Кервуд і ін. Вона трактує тварин, головно домашніх, немов людей, вони «розуміють» людську мову; студіює їх привички, «психіку», «характер». А звірі Старого Пана, це його собачка Мімі і її потомство, киця Боя з потомством, також і свинка Хруньок. Наша Письменниця описує їх із захопленням, оточує їх великою любов’ю і повним зрозумінням їх поступків, добрих чи злих. Це все дорогі істоти Старого Пана, що родилися і виростали на його очах. Він любив їх, дбав про них, але ще більше розумів і любив людей з Розлуча. Він став стимулом культурного розвитку села. Тому й Письменниця збудувала тривалий пам’ятник своєму Батькові і тим людям, що зв’язані з Кичерами та й потоком, де теж розігралася родинна трагедія, вислід впливу цивілізації на бойківського молодця, що виломився з-під здорових етичних засад бойківського племени.
Софія Парфанович пише стилем простим, невибагливим, зрозумілим для кожного читача, застосовуючи теж мову місцевої говірки бойків. Цим робить картини й переживання персонажів плястичнішими.
В літературній спадщині нашої Письменниці знаходяться також матеріяли до повісти з часів другої світової війни. Вони ждуть на чергове оформлення їх у повісті.
Василь Лев
ЗАМІСТЬ ВСТУПУ
НА СЕЛО
Одного дня Старий Пан приїхав з села до Львова, ввійшов у хату і закашлявся.
— Не буду я сидіти у Львові. Досить я вже промарнував мого життя в місті серед отих проклятих кам’яниць та на міських бруках. Тут і дихати нічим! От кожен раз, як тільки приїду до міста, закашляюся і задихаюся.
— Проте, ви, тату, прожили тут з горою сорок років і ніколи не нарікали.
— Не нарікав. Запрягли до праці, як того вола в ярмо. Що дня завжди о тій самій порі біжи до бюра, а там стирта паперу. Отак зранку аж до пізнього пополудня. Ні голови не підведеш, ні сонця не бачиш. Що вже й казати про повітря. Там його й зовсім нема. Тільки тютюновий чад. Довгі роки він затроював мене, і я не помічав ні весни ні літа, ні трави ні деревини. Та тепер уже з цим кінець. Поїду я собі на село і замешкаю в горах. Там моя хатка чекає мене вже кільканадцять років і там я заживу останні роки мого життя. Повітря у горах чудове, сонічко світить цілий день, цвитуть мої дерева, а ліс шумить — співає. Така тиша, такий спокій, тільки пташки й комашки приспівують.
Донька журилася. Всі діти вже вийшли з батьківської хати, тільки вона залишилася в батька. Тепер і він хоче кинути її. Вона ж сама, працюючи в місті, не може їхати з батьком на село. Та це вона, але якже буде жити одна людина на селі самотою.
— Я розумію вашу тугу за горами і природою. Та якже ви будете жити самотою в пустій хаті? Ви стара людина, можете захворіти, хто буде вами піклуватися? Та й господарства нікому вести, якже ж жити пустельником.
— Треба буде мені якось улаштуватись. В Розлучі я напитав собі старшу жінку, що обійде мене і невелике «господарство». А щоб мені не було пусто, заберу собі Мімі.
Почувши своє імення. Мімі вилізла з своєї скриньки під столом і вистрибнула Панові на коліна. Тут вертілася, підплигуючи радісно, виляла хвостом і старалася своїм тонким язичком засягнути Пана по лиці.
— Мімі, моя стара собачко! Поїдеш з Паном на село, побігаєш собі по травичці, погрієшся на сонечку, погуляєш собі з собаками, — приговорював Старий Пан і гладив своєю поморщеною рукою білу шерсть у жовті латки нечистої крови шпіца Мімі. З радощів Мімі ніжнесенько скавуліла і терла свій вогкий чорний носик до Панового коліна.
Так і вирішили. Другого дня вранці Мімі сиділа в кошику, біля неї «придане»: кусок м’яса, загорнений в папір, пляшка з молоком і мисочка. Старий Пан взяв на спину наплечник, в якому було трохи білля і харчів, у руку кошик з Мімі і вибрався на залізницю, що мала його відвезти далеко в гори на новосілля.