І з такою потворою Оксана вимушена була дихати ось уже скільки днів тим самим повітрям!
Доктор Аля впівока стежила за Оксаною впродовж усієї своєї телефонної розмови, вона побачила, як Оксана рішуче попростувала до неї, відчула не тільки її наближення, але навіть настрій, точніше — різкий злам у настрої, але це не вплинуло на поведінку доктора Алі, вона лишалася спокійною, ласкавою, усміхненою.
— Ви щось хотіли сказати, Оксано? — попередила вона гнівні слова, що вже зривалися з уст її добровільної ув'язненої.
— Так, хотіла! Багато дечого хотіла б я сказати!
— Я вас слухаю!
— Можете слухати чи не слухати — мені однаково! Тепер я знаю, хто ви, доктор Аля! Нарешті!
— Хто ж я?
— Ви? — Оксана задихнулася, притисла руку до горла. — Я скажу вам! Ви така чемна, така делікатна, така інтелігентна, ви уроджена киянка, істинна українка, ви… Скиньте з себе маску, доктор Аля! Ви потвора в людській подобі, ви пекельне кодло! Згадуєте Гоголя. Українського генія. Що вам до Гоголя! Що вам до Чехова, російського генія, який ласкаво звав себе «хохлом»? «Люди, львы, орлы и куропатки, рогатые олени, гуси, пауки, молчаливые рыбы, обитающие в воде, морские звезды и те, которых нельзя было видеть глазами, — словом, все жизни, все жизни, все жизни…» Ви чуєте? Ще сто років тому Чехов, мовби передвіщаючи появу таких убивць усього живого, тужив над кожною живою істотою. А ви? Київська мати привела вас на світ у сподіванні, що й ви народжуватимете нове життя, а ви? Ким стали ви? За скільки продалися і кому? «Ми йдемо по краю прірви, міцно взявшись за руки»[4]. Цим ви запродали свою душу? Одноокий і однорукий був тільки їхнім скарбником, маленьким чортиком на послугах у диявольського ройовиська, у всіх тих, хто віками плюндрував Україну, а коли їм всихали руки, як цьому московському генералові, то неситим оком зирили на неї, вицілюючи нову здобич і нові жертви! Загарбники, наїздці, кровожери! Витоптали святу землю київську, рознесли на грубих підошвах своїх байдужих найманців-безбатченків прах наших великих предків, і зосталася тільки безплідна, гола, як долоня, глина, на якій могло народжуватися лише таке потороччя, як ви, доктор Аля!
Я знаю: ви з тими, хто, взявшись міцно за руки, там, угорі, над прірвою. Ви завжди з ними, а ми внизу, в прірвах, як черва, як покидища, як попіл ваших снів!
Що зробила б будь-яка нормальна людина, почувши таке? Стала б виправдовуватися, спробувала відповісти звинуваченнями на звинувачення, переадресувала б гнівні інвективи на іншу адресу — доктор Аля не хотіла бути схожою ні на кого.
— Мила Оксано, — защебетала вона з своєю вічною усмішечкою на рожевих устах, — це дія замкненого простору. Клаустрофобія! Як я вас розумію, як співчуваю вам! Вам треба дати щось заспокійливе. Який-небудь легесенький депресант…
Оксана бридливо відійшла від неї.
— Ви пробуєте вести свою гру далі, доктор Аля? Облиште! Невже вам мало того, що я сказала? Ви така добренька, що навіть після цих моїх слів вдаєте добру самаритянку і перше, про що думаєте, як допомогти мені. Що? Хочете дати мені отруту? Але ж ви нікого не вбиваєте власними руками! Ви робите це тільки чужими руками. Хто вас навчив видобувати грушки з попелу? А перетворювати все на попіл — хто навчив? Ви вдосконалювали людську природу? Зрівнювали людей з богами? З якими богами? Вам не досить було феноменів, які самим поглядом підпалювали примірник газети «Правда» або пересували по столу сірникову коробку, — ви хотіли так удосконалити їх, щоб вони могли спалювати ракети в польоті і зсувати з місця цілі гори, накриваючи ними людські поселення. Ви не захотіли випускати з мозку майора Чуйка сліпу космічну силу — ви мріяли скерувати цю страшну стихію на таке, від чого здригнувся б увесь світ, якого вже, здавалося б, годі здивувати будь-якими жахами. Але майор Чуйко вирвався з ваших рук, помстився за себе й своїх товаришів, прибравши безрукого й безокого диявола, і тепер ви дрижите тут від страху, ждучи відплати за свої гріхи. «Мне отмщение…»