— Ми віримо, — сказав інженер. — Твердо віримо. — Він помовчав. — Хоча, правду кажучи, я не уявляю, як пощастить викрутитися. На “Полюсі” лишиться вісімнадцять процентів пального… Вісімнадцять замість п’ятдесяти… Але раз ви сказали — все. Прямуємо до Зорі Барнарда. Як каже Георгій, через неможливе — вперед.
Тихо поскрипують двері. Вітер перегортає сторінки, ганяє по кімнаті, сповнюючи її вологим запахом. Дивна річ — запах. У ракетах його нема. Кондиціонери очищають повітря, підтримують потрібну вологість, температуру. Але кондиціоноване повітря позбавлене смаку, немов дистильована вода. Не раз випробовувалися генератори штучних запахів; поки що з цього нічого не вийшло. Аромат звичайного — земного — повітря надто складний, відтворити його не так легко. Ось зараз… Я відчуваю і запах моря, і запах сирого осіннього листя, і ледве вловимий запах духів, і час від часу, коли вітер посилюється, запах землі. І ще — слабкий запах фарби.
Вітер перегортає сторінки… На що розраховував капітан? Адже саме йому доведеться “щось придумувати”. По суті, він єдиний на кораблі досвідчений астронавт.
Зарубін може, звичайно, розраховувати на допомогу екіпажу — штурмана, інженерів, астрофізика, лікаря.
Але це потім. Спочатку треба “щось придумати”. Така вже спеціальність командира корабля.
Я лікар, але я літала і знаю, що чудес не буває. Коли “Полюс” долетить до Зорі Барнарда, на ракеті лишиться тільки вісімнадцять процентів пального. Вісімнадцять замість п’ятдесяти…
Чудес не буває. Але якби капітан спитав мене, чи я вірю, що він знайде вихід, я відповіла б: “Так”. Відповіла б одразу ж, не вагаючись: “Так, так, так!” У чудеса я не вірю, але твердо вірю в людей.
Вранці я попросила завідуючого показати мені картини Зарубіна.
— Треба піти нагору, — сказав він. — Тільки… Скажіть, ви прочитали все?
Він вислухав мою відповідь, кивнув.
— Розумію. Я так і думав. Так, капітан узяв на себе велику відповідальність… Ви б йому повірили?
— Так.
— Я теж.
Він довго мовчав, покусуючи губи. Потім підвівся, поправив окуляри.
— Що ж, ходімо.
Завідуючий накульгував. Ми поволі йшли коридорами архіву.
— Ви ще прочитаєте про це, — говорив завідуючий. — Якщо не помиляюся, другий том, сторінка сота і далі. Зарубін хотів розгадати таємниці італійських майстрів епохи Відродження. З вісімнадцятого століття починається занепад у живопису олійними фарбами — я маю на увазі техніку. Багато що вважалося безповоротно втраченим. Художники не вміли створювати фарби яскраві й разом з тим довговічні. Чим яскравіші були тони, тим швидше темніли картини. Особливо це стосувалося синіх і голубих барв. Ну, а Зарубін… Але ви побачите.
Картини Зарубіна висіли у вузенькій сонячній галереї. Перше, що впало мені в очі, — кожна картина була намальована лише в одному кольорі — червоному, синьому, зеленому…
— Це етюди, — сказав завідуючий. — Проба техніки, не більше. Ось “Етюд у синіх тонах”.
У голубому небі поряд летіли дві тендітні людські фігурки з пристебнутими крилами — чоловік і жінка. Все було намальовано синім, але мені ніколи не доводилося бачити такої багатої різноманітності відтінків. Небо здавалося нічним, синяво-чорним біля лівого нижнього краю картини і прозорим, наповненим гарячим полуденним повітрям — у протилежному кутку. Люди, крила переливалися відтінками голубого, синього, фіолетового кольорів. Подекуди барви були пружні, яскраві, блискучі, місцями — м’які, приглушені, прозорі. Поряд з цим етюдом картина “Голубі танцюристки” Дега здавалася б тьмяною, збідненою барвами.
Тут же висіли інші картини. “Етюд у червоних тонах”: двоє ясно-червоних сонць над невідомою планетою, хаос тіней і напівтіней — від криваво-червоних до ясно-рожевих. “Етюд у коричневих тонах”: феєричний, вигаданий ліс…
— Зарубін фантазував, — сказав завідуючий. — Він просто випробовував свої фарби. Але потім…
Завідуючий замовк. Я чекала, дивлячись у голубі, непроникні скельця окулярів.
— Прочитайте далі, — тихо промовив він. — Потім я покажу вам інші картини. Тоді ви зрозумієте.
…Я читаю так швидко, як тільки можу, — намагаюся схопити головне…
“Полюс” летів до Зорі Барнарда. Швидкість ракети досягла межі, двигуни почали працювати на гальмівному режимі. Судячи з коротких записів у бортовому журналі, все йшло нормально.
Не було аварій, не було хвороб. І сам капітан був, як завжди, спокійний, впевнений, веселий. Він, як і раніше, займався технологією фарб, малював етюди…