— Так, це Зарубін, — наче вгадавши мої думки, промовив завідуючий. — Він лишився на планеті. Ви, звичайно, вже знаєте. Що ж, це був сміливий вихід, але все ж таки вихід. Міркую, як астронавт… як колишній астронавт. — Завідуючий поправив голубі окуляри, помовчав. — Але потім Зарубін зробив те, що… Та ви знаєте… Енергію, розраховану на чотирнадцять років, він віддав протягом чотирьох тижнів. Він відновив керування ракетою, вивів “Полюс” на курс. Ну, а коли ракета досягла субсвітлової швидкості, почалося гальмування із звичайними перевантаженнями; екіпаж сам керував ракетою. В мікрореакторах Зарубіна на той час майже не лишилось енергії. І нічого вже не можна було зробити. Нічого… В ті дні Зарубін і малював картини. Він любив Землю, життя…
На картині — польова дорога, що в’ється вгору. Край дороги — могутній крислатий дуб. Він намалював його в манері Жюля Дюпре, в манері барбізонської школи: присадкуватий, вузлуватий, сповнений життя і сил. Вітер гонить розтріпані хмаринки. Біля придорожньої калюжі лежить камінь, здається, на ньому щойно сидів перехожий… Кожна деталь виписана старанно, з любов’ю, з незвичайним багатством кольорових і світлових відтінків.
Друга картина не закінчена. Це ліс весною. Все наповнене повітрям, світлом, теплом… Дивовижні золотисті тони… Зарубін знав душу фарб.
— Я доставив ці картини на Землю, — тихо сказав завідуючий.
— Ви?
— Так. — Голос завідуючого був сумний, навіть винуватий. — У тих матеріалах, що ви переглядали, нема закінчення. Це стосується вже інших експедицій… “Полюс” повернувся на Землю, і відразу ж була послана рятувальна експедиція. Зробили все, щоб ракета дійшла до Зорі Барнарда якнайшвидше. Екіпаж вирішив пролетіти весь шлях з шестикратним прискоренням. Вони досягли цієї планети — і не знайшли навіть оранжереї. Десятки разів рискували життям, але не знайшли… Потім — це було вже через багато років — послали мене. В дорозі трапилась аварія… Ось, — завідуючий підняв руку до окулярів. — Але ми долетіли. Знайшли оранжерею, картини… Знайшли записку капітана.
— Що там було?
— Тільки три слова: “Через неможливе — вперед”.
Ми мовчки дивились на картини. Я раптом подумала, що Зарубін малював їх напам’ять. Навколо був лід, зловісно світила багрова Зоря Барнарда, а він змішував на палітрі теплі сонячні фарби… У дванадцятому пункті анкети Зарубін міг би написати: “Захоплююсь… ні, люблю, палко люблю нашу Землю, її життя, її людей”.
Тихо в спустілих коридорах архіву. Вікна напіввідчинені, морський вітер ворушить важкі штори. Розмірено, вперто накочуються хвилі. Здається, вони повторюють три слова: “Через неможливе — вперед”. Тиша, потім прибуває хвиля І виплеску є: “Через неможливе — вперед”. І знову тиша…
Мені хочеться відповісти хвилям: “Так, тільки вперед, завжди вперед!”
ЗМІСТ
Поправка на Ікс
Людина, що створила Атлантиду
“Орлятко”
Астронавт