Натовп, вирячивши очі, слухав із розкритими ротами біблейську історію про сотворіння світу, не відаючи, до чого йдеться.
— І сказав господь: «Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями…»
— Пане превелебний, ви щось дуже по-церковновченому і довго глаголите, — кинув тихо, знетерпеливившись, Другий Фронт. — Ближче до діла, а не про сотворіння світу… Не видите, нарід заждався…
— Я хочу настроїти душі мирян на святий лад і тоді перейти до справи, — так же тихо вибачився панотець.
— А ви якось коротше… — порадив вуйко Семен.
— Браття і сестри мої! — продовжив превелебний Василій. — Не мені вам розказувати, як Всевишній за шість днів сотворив світ. І скінчив бог дня сьомого свою працю, яку він вчинив, і відпочив у дні сьомім від усієї праці своєї, яку чинив. І насадив господь бог рай у Едемі на сході: і там оселив людину, що її він сотворив.
— На мою грішну душу, панотче, кінчайте казки, ближче до діла! — загарячкував Другий Фронт.
— Зараз, зараз, — заспокоїв панотець і повів далі. — Пожалів господь одинокого чоловіка… Узяв одне з ребер його і закрив це місце плоттю. І перетворив господь то ребро, що взяв із Адама, у жінку, і привів її до Адама…
— Бігме, — прошипів вуйко Семен, — візьму бочку і зараз вам на голову висаджу!..
— Про гріхопадіння наших прабатьків я пропускаю!.. — невдоволено оголосив панотець і сказав: — І пізнав Адам Єву, жінку свою, і вона завагітніла і народила Каїна. І сказала: «Набула я чоловіка від господа. І ще народила брата його, Авеля…» Як видите, дорогі миряни, світ сотворився так, аби людина не існувала в самоті, а тягнулася одна до одної, жила гуртом, помагаючи одна одній, люблячи ближнього.
— Але чому тоді Каїн убив Авеля? — запитав хтось із гурту.
— Ізиді, сатана, яко на місце своє! — кинув нищівним поглядом отець Василій на допитливця. — Бо Каїн був, олуху небесний, таким же безбожником, як ти!.. — І, трохи заспокоївшись, превелебний продовжив: — Але, дорогі вірники, я вас усіх днесь закликаю жити в гурті, який по-мирському зветься колгосп. Про нього вам і розкаже наш сільський урядник, від народження Семен, а по фамілії Лапшун.
Панотець відійшов від бочки і великодушно показав рукою на Другого Фронта. Проповідь панотця не задовольнила вуйка Семена. Досить сердитим кроком він рушив до бочки-трибуни і, як у нас кажуть, одразу і рішуче взяв бика за роги.
— Многоуважаємі товариші і товаришки! — сказав Другий Фронт. — Руські браття принесли нам волю, щоби ми йшли до світлої будущини, щоби нігде у нас не було бідних і багатих газдів, щоби наші діти не були вічними слугами землі, а вчилися, набиралися мудрості і розуму. Але ми і далі жиємо кожен сам по собі, як кертиці[6] у норах. Газдове і далі наживаються, а чесний челядник бідує… Наш сільський уряд порішив із цим кінчати. Справедливості ми можемо добитися тільки в колгоспі. І ми зібралися, аби організувати його днесь — отутки, тепер. Хто за це, прошу проголосувати!
І Другий Фронт підняв руку. За ним — так же радісно, не роздумовуючи, проголосував пан превелебний. Відтак піднялось ще кілька несміливих долонь. Вуйко Семен хвацько оглянувся, шукаючи у натовпі подальших прихильників світлої будущини. Проте черешнівці, розгублено перезираючись і невдоволено буркаючи, не вельми спішили дерти уверх руки.
— Прошу, прошу, не ганьбіться! — понукував Другий Фронт. — Сміливіше, сміливіше!..
А юрба продовжувала мовчати. Подібне вуйка Семена спершу розчарувало, а далі розгнівало.
— Хто не підніме, руку, той зачислиться до зліших ворогів нашої влади і світлої будущини! — крикнув сердито Другий Фронт.
Охоронці вуйка — Петро Недійда, бубнар Василь Гробар, сільський чередар Іван Пішта — миттю виструнчилися, схопились за гвинтівки. І тут натовп прорвало. Над майданом, перекриваючи один одного, спалахнули сотні голосів.
— Хто дав такий указ?!
— Доки на нас будуть давити?!