— На старість діти дарують батькам онуків, — зауважив дід.
— Цю радість, няньку, треба на старість заслужити… Навіть смерть — чесну і красиву теж треба ще за життя купити.
Недобрим поглядом дід обпалив сина й, ніби мовлені слова стосувалися зовсім не його, продовжив почату розмову:
— Так ось, бачу, ти не можеш зрозуміти, чому я не здивувався твоєму приходу? А тому, неборе, бо знав, чув серцем, що неодмінно повернешся… Ти боягуз і нікуди не дінешся від страху перед смертю, перед скоєним. Будеш, як вовк покалічений, повзати по землі і хапатися за соломинку життя… — проговорив зі злим хрипом дід.
— Ні, дорогий няньку! — спокійно відповів вуйко Михайло. — Я не боягуз. Я ваш гріх! Я той величезний камінь на душі вашій, який мусите нести до кінця життя. Адже, дорогий мій няньку, пам’ятаєте — часто колись говорили, що людина до останку днів, долею їй відведених, мусить спокутувати гріх свій на землі грішній. І тепер, няньку, — вуйко сплів руки і підніс до очей діда, — ми ось так намертво зв’язані один з одним. Я гріх, а ви творець мій. Куди не ступите — я слідом. І тільки один суддя нам може руки розкувати… — вуйко Михайло глянув у дзеркало.
— Господи великий! — дід завовтузився на лавиці, потім встав… — Господи великий! Михайле, про що ти говориш! Чому ми ніколи не можемо, як у людей?..
— Не я, няньку, цю бесіду заводив.
— Так воно, сину, так… Це мені розум паморочить на старість. Життя, будь воно прокляте, скотину із нас вчинило… Ти сиди, сину, пожди трохи. Зараз вечерю поставлю, — метушився по хаті з тарілками дід. — Підігрію ось їсти, а ти розказуй. Від мене, як і від могили, неборе, можеш нічого не таїти…
— Няню, а чи пам’ятаєте ви Дзьобака?.. Петра Дзьобака?.. — раптом спитав вуйко. — Я був тоді ще малим, коли ви його мертвим знайшли у нашому обійсті… Слабо пам’ятаю… Здається, ви дуже цімборували[9] з ним… Він часто нам помагав, багато помагав… Ви так його завше хвалили… А потім…
«Дзьобак! Що ж це мені вже вдруге нагадали власні діти про Петра?» — подумав дід й враз пройнявся холодом.
Дзьобак! Це слово вибухнуло в дідовому мозку й одразу затьмарило очі. Вперше у житті слово в його уяві матеріалізувалося в зримий образ — величезного сірого птаха із довгим і гострим, як караючий меч, дзьобом. І вже бачив, як розвалькувата птиця, спираючись довжелезними крилами об землю, сунеться по хаті на нього й, сміючись, торжествуючи, каркає.
Дзьобак! Як же його не пам’ятати! Аби Пастеляк у цю мить перетворився в найдрібнішу піщинку й пірнув під найглибші води океану, все одно не сховався б від страшної птахи.
…Ще в першу світову Василь Пастеляк виніс з поля бою пораненого односельця Петра Дзьобака. Виніс, ризикуючи життям, бо атака — було це в передгір’ях Альп — видихнулася, і ворог нещадно сік із кулеметів висоту, яку австріяки спробували взяти штурмом.
— Чим я тобі, Василю, віддячу? — спитав Дзьобак, коли Пастеляк приволік на собі до окопів знеможене тіло односельчанина.
— Аби-сьмо лиш вижили, то, може, потім, у скруті, десь і послужиш, — відповів Василь, дякуючи щасній годині, що все так добре минулося.
Петра відправили в шпиталь, а Пастеляк пішов далі фронтами до кінця війни.
Зустрілися вони після демобілізації по дорозі із Будапешта додому. Саме випогоджувалося на весну. Йшла вона по землі, як і люди, покалічена, голодна, змарніла. В полях, немов рештки мерців, дотлівали брудні копички снігів, по дорогах їх зустрічали знелюднілі хутірці, населені юрбами здичавілих котів і собак, а в небесах весь час супроводжували, відгодовані щедрими врожаями війни, зграї знахабнілого вороння. Чорні полчища птахів не полишали надії, що хтось із двох подорожніх десь впаде і більше не підніметься. Але катуни,[10] переживши за кілька років земне пекло, простували додому бадьоро, весело, не зупиняючись. Хай і немічна, квола, а все ж приходила весна, з кожним днем міцніло сонце, наливаючи молоді душі нестримною жагою життя. Кожен ніс одне у думці: «Найстрашніше позаду, а попереду, коли не кращого, гіршого вже не буде».
На перехресті вулиць, як увійшли в село, бойові побратими обнялися. Тоді Петро Дзьобак твердо промовив:
— Василю, я не забув про твою просьбу, пам’ятай про це завжди.
— Яку просьбу? — спитав здивований Пастеляк.
— Про те, що я твій слуга вічний.
— Ганьбися, Петре, про таке говорити.
— Не мудруй, Василю, ти спас моє життя, і воно тепер, не забувай, до останку належить тобі.
— Не заговорюйся, бо скажеш комусь, люди подумають, що на фронті нанюхався газів і здурів.