Старий Сємьон Мровля спочатку вовком споглядав на нового молодого ксьондза, чорнявого, наче циган: чи не стане він дівок баламутити, бо мужик — це, звісно, мужик, мусить, а в Сємьона окрім чотирьох синів було ще три доньки. Але швидко виявилося, що на волоокі погляди Мровлянок Максим уваги не звертає. До того ж ґречний він і пошани сповнений до сивої голови, а випити вміє й при тому не напивається, не вариводить та підлоги не заригує, що часом ставалося з його попередником. А підкорив він старого Мровлю, коли, як освятив кожен куток хати, взяв від Сємьона мішечок крейцарів, перерахував, вийняв два грошика та сховав у капшук, а решту віддав господареві.
— Спасу Богу аж стільки не треба, а у вас, батьку, доньки на виданні.
Сємьонові аж заціпило, бо старий парох, хай би скільки отримував, завжди бідкався, що мало.
Наприкінці священник обмінявся з кожним словом, навіть з Іваном, який був найдурнішим.
— А ти? Як сі звеш? — спитав, сідаючи на ослінчик.
— Ім’я маю Іван Сємьонович Мровля, — швидко вичавив із себе хлопець, стаючи струнко й нервово споглядаючи на Сємьона, який грізно супив брови.
— До школи ходиш?
— Не ходжу.
— Задурний він для школи, — буркнув Сємьон.
— Молишся, Іванку?
— Молюся. Отіче наші, іже єсі на небесіхи…
— Досить, досить. Що любиш робити, Іванку?
— Пасти корівок люблю, — Іван дивився не на священника, а вглиб кімнати, де над головою Сємьона збиралася грозова хмара.
— А ще що?
— І кізок, і гусей пасти люблю. У полі люблю допомагати. Сіно на луках згрібати. Гній вивозити люблю, — перераховував хлопець. Піт стікав йому обличчям та скрапував з довгого носа.
— А образи? — Максим вказав на вервечку невеличких малюнків на припічку: одні на дощечках, інші на сірому пакувальному папері. Були там пейзажі з коровами та конями, і хатки, і Богоматір з Дитинкою, і святий Юр, який топтав дракона.
— Мої, мої, — Іван гордовито, півником, випнув груди, незважаючи на те, що батьківські очі починали метати блискавки.
— І ти сам оте все намалював?
— А сам. Найбільше на папері люблю малювати або на полотні, лем оте полотно тре’ спочатку вимочити та свинячим салом нашмарувати з крейдою. Як висохне, то кольори так краще тримаються й повільніше блякнуть. Іно зара’, зимою, малювати нема як.
— Та закрий пащеку, не мороч голови отцю Максимові! — розсердився Сємьон.
— Тихіше, Сємьоне. А чому ж зимою малювати нема як?
— Бо фарбок нема, — Іван заблимав здивовано. — Літом є жовта з шафрану та синя з волошок, лем тре’ добре висушити. Як змішаєш, виходить зелена. Спершу я намагався зелень із різних трав витискати, але завжди жовкне. Іно не знаю, звідки червону брати, бо червінь з буряків блякне, з пелюсток маку стає фіолетовою, а з вишні — чорніє. А зимою нічого не росте. А що висохле — те тьмяніє. Ну і немає фарбок. Вугликом лише мазати можна, лем не все вдасться вугликом намазати.
— А чому ні?
— Як це чому? Вуглик чорний. Дерево можна без листя намалювати або коня вороного. Але людину вже не можна, бо навіть циган не зовсім чорний. Вугликом ніч можна намалювати. Останнього разу я ніч кавою малював.
— Кавою?
— Ано, кавою. На папері свічкою ялинки накреслив, а потім на те кави з цикорію вилив. І та кава по всій картинці сі розлила, лем не там, де я спершу свічкою мазав. Отаке вийшло, ось.
Максим узяв Іванів малюнок та якусь мить крутив його в руках.
— Прийдеш, Іване, до мене відразу після Нового року, — промовив нарешті. — Не станеш вже варити фарбу з трави.
— Не станеш варити фарбу з трави. Будеш ікони писати.
Так сказав Іванові Максим Сандович. Рано навесні, ледве зелень торкнулася полів, узяв він хлопця у свою парафію в Грабі, дав фарби — жовту, блакитну, кармазинову та коричневу, дав полотно та липові дошки й відвів до церкви, де сяяв барвами іконостас. Пиши, Іване. Малюй.
Іван малював, спершу темне обличчя святого, імені якого він не знав: обличчя бородате та позбавлене виразу. Малював його худі долоні — ліву, в якій той тримав книгу з ламаним хрестом, і другу, піднесену в дивному жесті. І ореол двобарвний, і янголів ліворуч та праворуч, усе точнісінько. Під кінець старанно переніс літери, що вставали навколо скроні святого, наче грізні з’яви. Риска за рискою, лінія за лінією, аби не помилитися навіть на товщину волосини й не змінити тим значення слова, не образити постаті з ікони, не викликати на себе її гніву. Усе ж це були літери, а в літерах може вміститися весь світ і навіть засвіт. Іван тремтів на цю думку, а серце його калатало швидко, наче в миші.