— А… як ви гадаєте… Жюлі й він?..
Усі перезирнулися. Мегре помітив якесь замішання у товаристві за столом. Дехто сховав посмішку…
— Та хтозна… Жоріс присягався, що ні… але…
І знову втрутився митник:
— Ніхто не має на думці нічого злого, коли каже, що капітан був не зовсім такий, як ми всі… Був він не зарозумілий, ні, це зовсім не те!.. Але він стежив за собою, розумієте?.. Він нізащо не вийшов би зустрічати приплив у сабо, як-от, приміром, Делькур… Він грав тут у карти вечорами, але не приходив сюди вдень… Не звертався на «ти» до підручних на шлюзі… Не знаю, чи ви розумієте, що я хочу сказати…
Мегре розумів це дуже добре. Він пробув кілька годин у будинку Жоріса — такому чистенькому, чепурному, добре впорядкованому. І тепер бачив компанію, що збирається в закусочній, — простіших, неохайніших людей. Тут, либонь, випивали підряд аперитив за аперитивом. Невдовзі голоси мали залунати гучніше, повітря — стати тьмянішим, все мало прибрати дещо вульгарного вигляду.
Жоріс ходив сюди лише пограти в карти, ніколи не розповідав про свої особисті справи й ішов додому, випивши одну-єдину чарку.
— Вже майже вісім років, як вона разом із ним… Тоді їй було не більше шістнадцяти… Прийшло таке собі звичайнісіньке шмаркате дівчисько з села, вдягнуте, як опудало…
— А тепер…
Не чекаючи виклику, служниця прийшла з новою пляшкою місцевої горілки й налила всім «по ковтку» в склянки, де на денці лишалося трохи кави. Це теж входило до ритуалу.
— А тепер вона така, як ви її бачите… Втім… На танцях, приміром, вона нізащо не піде в парі аби з ким… А коли в крамничці до неї ставляться як до служниці, гнівається… Усе це важко пояснити. Проте це не заважає її братові…
— Її братові?..
Начальник шлюзу свердлив митника очима. Але Мегре перехопив його погляд.
— Так чи інакше комісар про це дізнається! — промимрив митник, який, очевидно, трохи раніше почав пити каву «з причепом». — Її брат відбув вісім років каторги… Якось уночі напився в Онфлері… Компанія була велика, вони зчинили галас на вулицях… Втрутилася поліція, а хлопчина так невдало дав по пиці поліцаєві, що той не прожив і місяця…
— Він моряк?
— Еге ж. Чимало поблукав по всіх усюдах, доки повернувся додому. Тепер плаває на шхуні з Пемполя, на «Сен-Мішелі».
Капітан Делькур виявляв ознаки хвилювання.
— Ходімо! — кинув він, підводячись. — Уже час…
— Пароплав ще не встигне увійти в камеру!.. — зітхнув митник, вважаючи зайвим такий поспіх.
Тепер за столом їх лишилося троє. Мегре подав знак служниці, яка знову підійшла з пляшкою.
— «Сен-Мішель» часто заходить сюди?
— Так, часто…
— Він заходив 16 вересня?
Митник, знову виправдовуючись, обернувся до сусіда:
— Адже комісар однаково дізнався б про це, досить переглянути портову книгу!.. Так, заходив… Пригадую навіть, що вони ночували на рейді, бо стояв туман, і змогли вийти в море лише на світанку…
— Куди взяли курс?
— На Саутґемптон… Я сам і візував їхні папери… Вони були навантажені будівельним піщаником у Кані.
— А після того брата Жюлі вже не бачили в цій окрузі?
На цей раз митник фиркнув, завагався і, перш ніж від повісти, спорожнив склянку.
— Треба поспитати в тих, хто запевняє, що бачив його вчора… Як на мене, то я нічого не бачив…
— Учора?
Митник знизав плечима. Величезний пароплав, який саме обережно просувався між кам'яних стін шлюзу, своїм чорним громаддям заступав краєвид. Труба його була вища, аніж дерева обабіч каналу.
— То я й собі піду…
— Я теж…
— Скільки з нас, мадемуазель? — запитав Мегре.
— Та ще матимете нагоду завітати. Хазяйки зараз нема…
Люди, які терпляче чекали, що ж станеться в капітановім будинку, для годиться дивились на шлюзування англійського пароплава. Мегре вийшов з шинку. Саме цієї миті якийсь чоловік показався в кінці сільської вулиці, і Мегре здогадався, що то мер, якого він не роздивився вночі. Дуже високий на зріст, років сорока п'яти — п'ятдесяти, брезклий, з червоними щоками. Зодягнутий у сірий мисливський костюм, пілотські гетри щільно затягували ноги. Мегре пішов назустріч!
— Пане Гранмезон?.. Я комісар Мегре з кримінальної поліції.
— Дуже радий, — машинально озвався той.
І глянув на шинок, потім на Мегре, потім знову на шинок, і в тому осудливому погляді явно читалося: «Дивні уподобання для урядовця на такій високій посаді!»
Мер попрямував до шлюзу.
— Здається, Жоріс помер?
— Здається! — відрубав Мегре, якого вже починало дратувати таке ставлення.