— Бо я кохав дуже багатьох актрис, Доріане.
— Атож, бридких істот з фарбованим волоссям і підмальованими обличчями!
— Не гребуйте аж так дуже пофарбованим волоссям і підмальованими обличчями. Деколи в них є надзвичайні чари, — сказав лорд Генрі.
— Тепер я шкодую, що розповів вам про Сібіл Вейн!..
— Ви не могли не розповісти мені, Доріане. Усе своє життя, хоч би що вам випало робити, ви розповідатимете мені.
— Так, Гаррі, мабуть, це правда. Я не можу таїтись перед вами. Ви маєте якийсь чудний вплив на мене. Навіть якби я вчинив злочин, то й то зізнався б вам. Ви зрозуміли б мене.
— Такі люди, як ви, Доріане, — це примхливі сонячні промені, що осявають життя, і вони не чинять злочинів. Але за комплімент я вам щиро вдячний!.. А скажіть-но тепер… зробіть таку ласку, подайте мені сірники… дякую… які ж насправді ваші стосунки з цією Сібіл Вейн?
Доріан Ґрей схопився з місця, увесь спаленівши; очі його взялися вогнем.
— Гаррі! Сібіл Вейн для мене священна!
— Тільки священні речі й варті, щоб їх торкатись, Доріане! — прорік лорд Генрі з незвичним пафосом у голосі. — Та й чого вам так дратуватись? Адже рано чи пізно, я гадаю, вона буде вашою. Закоханий завше починає з того, що обманює себе, а закінчує тим, що ошукує іншого. Ось це й називають романом. Але ж ви бодай познайомилися з нею?
— Певна річ! Першого ж вечора після вистави той бридкий старий єврей підійшов до моєї ложі і запропонував провести мене за лаштунки й познайомити з Джульєттою. Я розлючено напався на нього — мовляв, Джульєтта померла кількасот років тому, і тіло її лежить у мармуровому склепі у Вероні. Він спантеличено витріщив на мене очі — певно гадаючи, що я перебрав шампанського абощо.
— Воно й не дивно.
— Тоді він спитав, чи не дописую я до газет. Я відповів, що навіть не читаю їх. Це його страх як розчарувало, після чого він довірливо повідомив мені, що всі театральні критики у змові проти нього і що всіх їх підкуплено.
— Може, він у цьому й має рацію. Хоча, судячи із зовнішності, більшість критиків дешево обходиться своїм покупцям.
— Однак і він, очевидно, вважає, що вони йому не по кишені, — засміявся Доріан. — Ну, а тим часом у залі почали гасити світло, і я мусив іти. Єврей силкувався накинути мені ще якісь там сигари, які він дуже розхвалював, але я й від них відмовився. Наступного вечора я, звичайно, був знову на тому самому місці. Він привітав мене низьким уклоном, запевняючи, що я щедрий меценат мистецтва. Проте хоч яка бридка в нього фізіономія, слід визнати, що він ревний Шекспірів прихильник. Він з гордістю сказав мені, що всіма своїми п’ятьма банкрутствами його театр цілковито завдячує «бардові» — так він уперто воліє називати Шекспіра. Він вважає це, либонь, чи не особливою відзнакою.
— Це і є особлива відзнака, любий Доріане, велика відзнака. Здебільшого люди стають банкрутами, коли надміру запопадливо віддаються прозі життя. А от розоритися через поезію — це честь… Ну, а коли ж уперше ви заговорили з міс Сібіл Вейн?
— Третього вечора. Вона тоді грала Розалінду. Я вже не міг стримуватись. Під час вистави я кинув їй квіти, і вона глянула на мене. Принаймні так мені здалося… А старий єврей не відлипав, немов затявшись таки затягти мене за лаштунки, ну, я й погодився… Дивно ж, правда, що мені не хотілося знайомитися з нею?
— Ні, не думаю.
— Але чому ж, любий Гаррі?
— Колись при нагоді скажу. Але зараз я хочу слухати далі про цю дівчину.
— Про Сібіл? О, вона така сором’язлива, така лагідна! У ній ще багато дитинного. Коли я почав говорити, що захоплений її грою, очі в неї широко розкрились у такому милому подиві — вона, здається, зовсім не свідома власної сили. Мабуть, і вона, і я були тоді досить збентежені. Старий єврей стовбичив на порозі запорошеної акторської кімнатки і, осміхаючись, щось велемовно просторікував перед нами, а ми обоє дивились одне на одного, мов діти. Він уперто титулував мене «мілордом», тож я мусив запевнити Сібіл, що я ніякий не лорд. А вона сказала мені просто: «Ви більше схожі на принца. Я називатиму вас Чарівний Принц».
— Слово честі, Доріане, міс Сібіл знається на компліментах!..
— Ви не розумієте її, Гаррі. Я ж для неї немов герой із п’єси! Вона нічого не відає про реальне життя. Мешкає вона разом з матір’ю, виснаженою, змарнілою жінкою, котра першого вечора в якомусь червоному капоті грала леді Капулетті. По матері видно, що колись вона бачила кращі дні.
— Стрічав я таких жінок. їхній вигляд завше нагонить нудьгу, — пробурмотів лорд Генрі, розглядаючи свої персні.
— Єврей хотів розповісти про її минуле, але я сказав, що це мене не цікавить.
— Ви маєте рацію. У трагедіях інших людей є щось безмежно жалюгідне.
— Сібіл — це єдине, що мене цікавить. Що мені до її роду? Від голівки й до ніжок вона геть-чисто в усьому божественна! Щовечора я ходжу дивитись на її гру, і з кожним разом Сібіл стає все чудовішою.
— Так ось чому ви тепер ніколи не обідаєте зі мною! Я ж бо й думав, що у вас якийсь роман. І не помилився, хоч воно й не зовсім те, чого я сподівався.
— Гаррі, любий, ми ж кожного дня буваємо разом — чи за полуденком, чи за вечерею, і кілька разів я їздив з вами в оперу, — заперечив Доріан, здивовано розширивши свої голубі очі.
— Але ви щоразу страшенно спізнюєтесь.
— Що ж мені вдіяти? Я не можу пропустити гру Сібіл! — скрикнув Доріан. — Навіть коли вона виступає лише в одній сцені… Мені вже несила жити без неї. Коли я подумаю, що за чарівна душа криється в цьому тендітному тілі, мовби вирізьбленім зі слонової кості, мене проймає благоговійний трепет.
— Ну, а сьогодні — ви, певно, зможете пообідати зі мною, Доріане?
Юнак похитав головою.
— Сьогодні вона Імогена, а завтра буде Джульєтта.
— Коли ж вона буває Сібіл Вейн?
— Ніколи.
— Ну, в такому разі я вас поздоровляю.
— Який ви неможливий, Гаррі! Вона — це всі великі героїні світу заразом. Вона — щось більше, ніж просто окрема особа… Смієтеся? А я вам кажу — вона геній. Я кохаю її і зроблю все, щоб вона покохала мене! Ось ви, Гаррі, осягли всі таємниці життя, то навчіть же мене — як можна причарувати Сібіл Вейн? Я хочу, щоб Ромео запалився ревнощами. Хочу, щоб усі закохані, які будь-коли жили на світі, почули наш сміх і посмутніли; я хочу, щоб подих нашої пристрасті розворушив їхній порох, розбудив їхній тлін і змусив його страждати! О, якби ви знали, Гаррі, як я її обожнюю!
Кажучи це, Доріан схвильовано ходив по кімнаті. Гарячкова барва заграла йому на щоках, юнак був украй збуджений.
Лорд Генрі спостерігав за ним з ледь помітним почуттям задоволення. Наскільки Доріан різнився тепер від того сором’язкого й несміливого хлопця, якого він зустрів у студії Безіла Голворда! Все його єство немов щойно розквітло і вже викинуло пломенистий цвіт. Душа вийшла з потайного сховку, і Бажання побігло їй назустріч.
— І що ж ви гадаєте робити? — спитав нарешті лорд Генрі.
— Я хочу, щоб ви й Безіл пішли зі мною котрогось вечора подивитись на її мистецтво. Я не маю жодного сумніву, що ви теж визнаєте хист Сібіл Вейн. Тоді треба буде вирвати її з рук того єврея. Вона зв’язана контрактом ще на три роки, точніше, на два роки й вісім місяців. Певна річ, я щось там заплачу йому. А коли все це влаштується, заорендую якийсь театр у Вест-Енді і покажу Сібіл людям у всій її силі! Вона зачарує увесь світ так само, як зачарувала мене.
— Ну, це вже чи не занадто, мій любий!
— Але вона на це спроможна! У неї не тільки незрівнянне мистецьке чуття, а й своя індивідуальність. Ви ж часто казали мені, що саме особистості, а не принципи рухають світом.