— Анітрохи, — відповів лорд Генрі, — анітрохи, любий Безіле. Ти, здається, забуваєш, що я одружений; а єдине, чим шлюб зачаровує, — це приховування правди, без чого не обходяться ані чоловік, ані жінка. Я ніколи не знаю, де моя дружина, і вона ніколи не знає, що я роблю. Випадково здибавшись, — а це буває, коли ми потрапляємо разом десь на обід чи гостюємо у герцога, — ми з найсерйознішими мінами торочимо одне одному найбезглуздіші історії. Моїй дружині це вдається куди краще, ніж мені, — вона ніколи при цьому не бентежиться так, як я. І застукавши десь мене, — вона зовсім не зчиняє сварки. Часом мені навіть хочеться вивести її з рівноваги, а вона тільки сміється та й годі.
— І як ти можеш таке казати про своє подружнє життя?! — зауважив Безіл Голворд, підходячи до дверей у садок. — Я впевнений, що насправді ти дуже порядний сім’янин і просто соромишся власних чеснот. Дивна з тебе людина, Гаррі! Ти ніколи не кажеш нічого морального і ніколи не робиш нічого неморального. Твій цинізм — це лише поза.
— Як на мене, поза, та ще й найдратівливіша — це коли поводишся природно! — скрикнув, сміючись, лорд Генрі.
Обидва молодики вийшли в садок і сіли на бамбукову лаву у затінку високого лаврового куща. Сонячні пасма слалися крізь гладке листя, а в траві легенько погойдувались білі стокротки.
Якусь хвилину обоє сиділи мовчки. Аж ось лорд Генрі витягнув годинника і тихо промовив:
— На жаль, я вже мушу йти, Безіле. Але мені хотілося б, щоб ти перед цим відповів на те моє запитання.
— На яке саме? — спитав художник, не підводячи погляду.
— Ти добре знаєш, на яке.
— Не знаю, Гаррі.
— Гаразд, я тобі нагадаю. Я хочу, щоб ти все ж пояснив мені, чому ти відмовляєшся виставити портрет Доріана Ґрея. Я хочу знати справжні підстави.
— Я назвав тобі їх.
— Ні, ти лише сказав, що вклав у портрет занадто багато самого себе. Але ж це несерйозно!
— Ти розумієш, Гаррі, — Безіл Голворд подивився товаришеві просто в обличчя, — кожен портрет, намальований з натхненням, — це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник — то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а радше самого себе. Ось через те я й не виставлю цього портрета — я боюся, чи не виказав у ньому таїни власної душі.
Лорд Генрі засміявся.
— Ну й що ж то за таїна?
— Добре, я розповім тобі… — збентежено озвавсь Голворд.
— А я, Безіле, охоче вислухаю, — з поривом у голосі мовив його товариш, переводячи погляд на художника.
— Тут, власне, дуже мало що можна сказати, Гаррі, і я сумніваюся, чи ти взагалі зрозумієш мене. Та й навряд чи повіриш цьому…
Лорд Генрі посміхнувся, а тоді нахиливсь і зірвав у траві рожеву стокротку.
— Я цілком певен, що зрозумію, — відповів він, приглядаючись до злотистого кружална квітки, обмереженого білими пір’їнами пелюсток. — А щодо віри, то я можу повірити у будь-що, і найохочіше у щось цілком неймовірне.
Вітерець здмухнув кілька квіток з дерев і важкі зоряні грона бузкового цвіту колихнулись у млосному повітрі. Під муром засюрчав коник; довгою блакитною ниткою на прозорих брунатних крильцях пролетіла бабка…
Лорд Генрі немовби відчув биття Безілового серця і намагався вгадати, що буде далі.
— Ось уся ця історія, — перегодом почав художник. — Кілька місяців тому мені довелося бути на вечорі у леді Брендон. Адже нам, бідним митцям, доводиться час до часу показуватись у товаристві, нагадуючи публіці, що ми не дикуни. Ти ж сам колись був сказав, що у фраку й білій краватці навіть біржовик може зажити репутації цивілізованої істоти. Отож, пробувши у вітальні хвилин десять і набалакавшись із гладкими препишними вдовицями й нудними академіками, я раптом зауважив, що хтось на мене дивиться. Повернувшись убік, я вперше побачив Доріана Ґрея. Коли наші очі зустрілись, я відчув, що блідну. На мить мене пойняв інстинктивний страх. Я збагнув — переді мною така чарівна врода, що може поглинути всю мою душу, все моє єство, ба навіть усе моє мистецтво, якщо я тільки піддамся її чарам. Я не потребував жодних сторонніх впливів у своєму житті. Ти добре знаєш, Гаррі, яка незалежна вдача у мене. Я завжди був сам собі пан, принаймні аж доки не зустрівся з Доріаном Ґреєм… Але не знаю, як і пояснити це… Ніби чийсь голос казав мені, що життя моє може круто змінитися. Я невиразно передчував, ніби сама Доля готує для мене витончені радощі і такі ж витончені страждання. Опанований страхом, я повернувся з наміром вийти з вітальні. Не те, щоб сумління мене підганяло, ні, це, певніше, було боягузтво. Звісно, спроба накивати п’ятами не додає мені честі…
— Сумління і боягузтво — власне, одне й те саме, Безіле. Сумління — це лише фасад боягузтва, та й годі.
— Не вірю я цьому, Гаррі, і певен, що й ти не віриш. Проте, хоч би що там спонукало мене, — між іншим, це могла бути й гордість, бо я таки дуже гордий, — я все ж протискувався до дверей. І тут, ясна річ, я натикаюся на леді Брендон. «Чи не збираєтесь ви втікати так рано, містере Голворд?» — вигукнула вона. Ти ж знаєш, який у неї на диво пронизливий голос!
— Ще б пак, вона — чистісінький павич у всьому, крім краси, — докинув лорд Генрі, обриваючи стокротку довгими нервовими пальцями.
— Я ніяк не міг її спекатись. Вона підводила мене до високого рангу аристократів, до кавалерів зірок та ордену Підв’язки, до підстаркуватих дам у величезних діадемах і з папужими носами, і всім рекомендувала мене як свого найближчого друга, хоч доти ми лиш один раз бачились. Вона вбила собі в голову, ніби я знаменитість. Здається, саме тоді якась моя картина мала гучний успіх, — тобто про неї затеревенили в дешевих газетках, цьому мірилі безсмертя нашого часу… І враз я опинився лице в лице з тим юнаком, чия зовнішність так дивно мене схвилювала. Ми стояли зовсім близько — мало не торкались один одного. Наші очі знову зустрілись. Хай це було нерозважливо, але я попросив леді Брендон познайомити нас. Зрештою, воно, мабуть, було не так нерозважливістю, як просто неминучістю. Ми й без знайомства завели б між собою розмову — я був у цьому впевнений. Те саме сказав мені згодом і Доріан. Він теж зразу відчув, що нас звів не випадок, а доля.
— І як же леді Брендон відрекомендувала тобі цього чарівного юнака? — запитав лорд Генрі. — Адже вона так любить давати побіжні характеристики своїм гостям! Пригадую, одного разу, підводячи мене до старого червонолицого добродія, усього в орденах і стрічках, вона просичала мені у вухо приголомшливі подробиці з його біографії. І це таким трагічним шепотом, який було чути, певно, кожному у вітальні! Я тоді просто-таки мусив утекти — мені більше до вподоби самому розгадувати, хто є хто. А леді Брендон рекламує гостей точнісінько, як аукціонер товари. Вона або розкладе їх тобі до кісточок, або повідомить усе, крім того, що ти хотів би знати.
— Бідна леді Брендон! Ти безжальний до неї, Гаррі, — байдуже мовив Голворд.
— Мій любий, вона намагалася створити салон, а мала щастя відкрити ресторан. Тож хіба я можу захоплюватись нею? Гаразд, але як же вона висловилася про Доріана Ґрея?
— Та десь приблизно так: «Чарівний хлопчик… Ми з його бідною матір’ю були абсолютно нерозлучні. Забула, що він робить… боюся, що він… не робить нічого… ох, ні, він грає на роялі… чи той, на скрипці, любий містере Ґрей?» Ми обидва тоді не змогли стриматися від сміху й одразу стали друзями.
— Зовсім непогано, коли дружба починається сміхом, та найкраще, коли вона ним і закінчується, — сказав молодий лорд, зриваючи іншу стокротку.
Голворд похитав головою.
— Ти не розумієш, що таке дружба, Гаррі, — пробурмотів він, — або що таке ворожнеча, коли хочеш. Ти любиш усіх — і тим-то байдужий до кожного.
— Ти страшенно помиляєшся! — заперечив лорд Генрі. Зсунувши капелюха на потилицю, він подивився на маленькі хмарки, що, наче сколошкані сувої лискучого білого шовку, пливли через туркусову глибінь літнього неба. — Так, ти страшенно помиляєшся. Я дуже дбайливо розрізняю людей. Друзів собі я добираю лише вродливих, приятелів — лише лагідних, ворогів — лише розумних. Особливо не завадить обережність, коли добираєш собі ворогів. Серед моїх супротивників немає жодного недоумка. Всі вони люди розвиненого інтелекту, і тому вміють належно цінувати мене. Я розумію, це, мабуть, марнославство в мені говорить, еге ж?