— І позичив?
— Здається.
— І останнє. Ви казали, що живете недалеко від Семенишина. Чи бували ви у нього? Який він сім'янин?
Начальник цеху розвів руками.
— Сім’я як сім'я… Живуть… Ну, трапляється, коли Яшко закладе зайве, то й розмови, звичайно, точаться небажані.
— Кажіть уже прямо: скандали, — втрутився слідчий з міського відділу.
— Можна й так назвати, — згодився начальник цеху. — Але Семенишин чоловік порядний. Діти в нього гарні, і жінку свою він поважає.
— Маємо до вас прохання, — довірливо нахилився до начальника цеху Козюренко. — Чи не могли б ви затримати Семенишина після роботи, скажімо, на півгодини? Але про нашу розмову… — приклав пальця до уст. — Це в інтересах самого Семенишина.
Начальник цеху незадоволено гмукнув, проте згодився. Коли він вийшов, Роман Панасович наказав Владову:
— Негайно зв'яжіться з вокзалом. Уточніть розклад руху поїздів у желехівському напрямі. І автобусів. А вас, — звернувся до слідчого, — прошу підготувати постанову на обшук у Семенишина. Подзвоніть до міліції, щоб опергрупа була напоготові.
Роман Панасович стомлено відкинувся на спинку стільця. Владов скоса позирав на нього, намагаючись відгадати, про що думає ця знаменита людина: напевно, складає план допиту небезпечного злочинця…
Тим часом Романові Панасовичу просто хотілося спати: спекотний день і не дуже гарна дорога давалися взнаки… Непомітно потер скроні, і ковтнув із склянки теплуватої води й нетерпляче запитав у старшого лейтенанта:
— Ну, що там у вас, Петре?
Той, дописавши кілька цифр у блокноті, поклав трубку.
— Поїзди з Желехова на Ковель ідуть тричі на добу. Прямий із Львова до Ленінграда проходить через Желехів о дванадцятій годині чотири хвилини, прибуває до Ковеля через шість годин. Приміський Львів — Ковель. Цей виходить із Желехова о двадцять першій двадцять сім, прибуває о пів на сьому ранку. І ще один на Брест. Час виходу з Желехова — п'ятнадцять нуль сім, прибуття до Ковеля — двадцять дві вісімнадцять.
— Автобуси?
— Є тільки два із Львова до Ковеля через Желехів. Нічний зупиняється в Желехові близько п'ятої години й прибуває до Ковеля об одинадцятій чи трохи пізніше. І денний. Той виходить із Львова о дев'ятій двадцять п'ять, приблизно годину йде до Желехова і ще шість до Ковеля. Отже, сюди він прибуває десь близько сімнадцятої години.
— Семенишин міг повернутися нічним автобусом, — швидко прикинув Роман Панасович. — Уночі потинявся по Желехову або пересидів десь у парку… А втім, чого гадати, їдьмо.
Невеличкий, з червоної цегли будиночок Семенишина тонув у зелені. Перед вікнами цвіли якісь жовті квіти, а вздовж доріжки, що вела до ґанку, пишалися своєю красою величезні червоні й білі півонії. Владов штовхнув хвіртку — не замкнуто. Зійшли на ґанок, подзвонили — ніхто не відповів. Подзвонили ще, нараз їх покликали з саду тонким голосом:
— Що вам треба, дядьки?
Козюренко перехилився через бильце ґанку. Під деревами стояв хлопчисько років десяти в коротких штанях і картатій сорочці. Білявий, кирпатий.
— Тато чи мати вдома? — запитав Роман Панасович. — Ти ж Семенишина син?
— Атож, Семенишинів. Але батьки на роботі.
— А можна на них почекати?
Хлопець стенув плечима.
— Вони скоро мають бути. — Він дивився відкрито, та все ж насторожено.
Козюренко розумів, що хлопця слід заспокоїти. Але як? Мовив непевно:
— Ми з області, і нам треба побалакати з твоїм батьком. Тебе як звуть?
— Олегом.
— То де можна почекати?
— А заходьте до хати. Там є радіо й газети.
— А ти не хочеш разом з нами до компанії? Де Ліда?
Незнайомці знали, як звуть його сестру, і це остаточно переконало хлопця, що вони люди свої.
— У школі. Вона ж на другій зміні.
— А-а… — протягом сказав Владов так, наче все знав і тільки випадково забув.
— Кажуть, скоро ви на «Запорожці» їздитимете? — запитав Роман Панасович, влаштовуючись на диванчику.
— Батько казали, що цього літа одержимо… — І додав радісно — Він хоче червоного кольору…
— А ти?
— І мені теж подобається.
— Ну й добре, — втрутився Владов — Якщо грошей назбирали, то які ж можуть бути розмови…
Роман Панасович зиркнув на нього несхвально — навіщо провокувати дитину? — і Владов затнувся. Але хлопцеві було приємно побалакати на цю тему.
— Ще не назбирали, та батько казали, що якось викрутимось. Позичимо, а потім віддамо.
— Ну… ну… — гмукнув Козюренко. — А як у. тебе справи у школі? — поспішив перевести розмову на інше.
— Так… — трохи знітився хлопець.