Маляр своїм неперевершеним твором із кожною годиною, з кожним днем знаходив велику славу.
Він був пристрасний, залюблений і вередливий.
Заглиблений у мріях, не бачив, що спадаюче в самітню вежу світло пожирало сили його нареченої, що тужила не за кимсь іншим, лиш за ним.
Не нарікаючи, вона раз-у-раз всміхалася до нього любо, пізнавши, що славетний маляр знаходить у своїй праці велику й гарячкову приємність, що він з любов’ю тратить свої дні й ночі, щоб намалювати повний портрет тієї, що його любить, що в’яне й сохне…
І справді: кожен, хто поглянув на портрет, говорив захоплено про його імовірну подібність як про справжнє чудо, як про непересічний талант його творця, та про неземську любов маляра до тієї, що її увіковічнив на полотні.
Коли вже праця близилась до кінця, до вежі не допускали нікого. Маляр майже божеволів від творчого запалу й зрідка відвертав свої очі від полотна. Він не знав, що барви, розкинені по полотні, все зникли з обличчя дівчини.
І коли проминуло багато тижнів і лиш треба було додати на портреті ще тільки одну рисочку на вустах і один відтінок в очах, дух дівчини ще раз заблимав полум’ям згасаючої лампи.
Тепер остання рисочка па вустах і один відтінок ув очах – лежали на полотні. Він їх полонив і обезсмертив.
Маляр стояв перед своїм твором зачаровано і, коли в нього глибше вдивлявся, задрижав, міцно зблід і, застрашений, крикнув дивним голосом:
– Це справді втілене життя!
Він нагло обернувся, щоб любовно глянути на свою прекрасну дівчину, та вона була мертва».
© РІДНЕ СЛОВО. (Мюнхен - Фрайман). – 1946. – Ч.9-10.
© Бабій О., переклад з англійської, 1946.