— О, так, — з полегшенням сказав богослужитель. — Ми часто отримуємо такі...
— А також я хотів би отримати сто п’ятдесят тисяч доларів, — продовжив Мокр. — Краще, звичайно, в анк-морпоркських доларах, але згодиться й будь-яка інша тверда валюта.
Коли Мокр повертався до руїн Поштамту, в його ході проглядалася бадьора пружність. Він надіслав листи Оффлеру, Ому та Сліпому Іо — все це були важливі боги — а також Вжедісталі[51], другорядній Богині-речей-які-застрягають-в-шухлядах[52]. Храму вона не мала, і служили їй жриці-поденниці на Канатній вулиці, але Мокр мав відчуття, що Вжедістала заслуговує на більше. Він обрав би цю богиню вже тільки за її ім’я.
Він витратив на це лише близько години. Боги працюють швидко, авжеж?
У сірому денному світлі Поштамт мав не кращий вигляд, ніж уночі. Близько половини будівлі все ще стояло вертикально.
Навіть попри брезентові полотнища, захищена від зливи частина була маленькою й сирою. Навколо, не знаючи, що їм робити, вешталися працівники.
Що робити, їм мав пояснити Мокр.
Першим, кого він зустрів, був Джордж Домахайс, який поквапився йому назустріч на всіх своїх кульгавих обертах.
— Жахливо, мій пане, жахливо. Я прийшов, як тільки... — почав він.
— Радий вас бачити, Джордже. Як ваша нога?
— Що? О, чудово, мій пане. Щоправда, вона світиться в темряві, але, з іншого боку, це дає змогу заощадити на свічках. Що ми будемо...
— Поки пан Шеляг у лікарні, ви будете в. о. Поштмейстера, — перебив Мокр. — Скількох листонош ви можете зібрати?
— Десь дюжину, мій пане, але що ми...
— Ми будемо доставляти пошту, пане Домахайс! Це — наша робота. Скажіть усім, що сьогодні діє спеціальна пропозиція: гарантована доставка до Псевдополя, по десять пенсів! Усі інші можуть братися за прибирання. Частина даху все ще на місці. Сьогодні ми відкриті, як завжди. Ще більше, ніж завжди.
— Але... — Домахайс не зміг знайти потрібних слів і просто показав на руїни. — Оце?
— Ні дощ, ні полум’я, пане Домахайс! — гостро сказав Мокр.
— У нашому девізі цього немає, мій пане, — вказав Домахайс.
— До завтра буде. О, Джим...
Візник насувався на Мокра під лопотіння крисів свого гігантського капелюха.
— Це все довбаний Злотний, точно! — прогарчав він. — Це підпал! Чим можемо допомогти, пане Губперук?
— У вас же все одно буде сьогодні рейс на Псведополь? — спитав Мокр.
— Так, — сказав Джим. — Гаррі з хлопцями вивели всіх коней, щойно запахло смаженим, а з диліжансів ми втратили тільки один. Ми-то вам допоможемо, повірте, хай мені грець, от тільки «Шлях» працює нормально собі. Ви тільки згаєте час.
— Джиме, з вас — колеса, а я забезпечу, чим їх навантажити, — сказав Мокр. — Ми зберемо пошту до десятої.
— Не дуже ви впевнені в цьому, пане Губперук, — зауважив Джим, нахиляючи голову до плеча.
— Мені про це янгол уві сні повідомив, — сказав Мокр.
Джим вишкірився.
— А, ну як так, то й так. Янгол, еге ж? Дуже вчасна допомога в скрутний час, як на мій хлопський розум.
— Я теж так думаю, — сказав Мокр, рушаючи до відкритої всім вітрам, закіптюженої печери з трьома стінами, якою були рештки його кабінету.
Він змів з крісла пил, сягнув у кишеню й поклав на стіл листа від Димного Гну.
Єдині люди, які могли знати, коли вийдуть з ладу семафорні вежі, повинні були працювати в компанії, так? Чи — що імовірніше — повинні були працювати там раніше. Ха. Так воно завжди буває. Взяти той банк у Сто Латі — Мокр нізащо не зміг би підробити той чек, якби той згорблений старістю клерк не продав йому того старого гросбуха з усіма необхідними підписами. То був чудовий день.
«Великий Шлях», певне, не просто наживав собі ворогів — він мав би поставити їхнє виробництво на потік. І ось цей Димний Гну вирішив допомогти Мокрові. Нелегальні семаграфісти. Як подумаєш, скільки таємниць їм відомо...
Весь цей час він дослухався, чи не б’є годинник, і щойно пробило за чверть дев’яту. Що вони зроблять? Підірвуть вежу? Але ж у вежах працюють люди. Звичайно, що ні...
— Ох, пане Губперук!
Не так часто трапляється, що заплакана жінка вривається в кімнату й кидається в обійми мужчині. З Мокром такого не бувало ніколи. Та ось це сталося, і як же йому не пощастило, що цією жінкою виявилася панна Маккаларіят.
52
Часто, хоча й не постійно, це — ополоник, але це може бути й металева лопаточка чи, рідше, механічний вінчик для збивання яєць, про який ніхто в домі не зізнається, що саме він його купив. Відчайдушно-божевільне деренчання шухляди та крики «Як воно виходить, що цією довбаною штукою можна закрити, а відкрити ні? Хто, в біса, це купив? Ми цим взагалі користуємось?» є типовим славослів’ям Вжедістали. Також вона пожирає штопори. —