— Невже? Якогось конкретного різновиду?
— Гадаю, такого, якого зустрічаєш тільки раз у житті, — відповів Мокр.
— А, ну гаразд, — відкидаючись у кріслі, сказав Ветінарі. — Що ж, тоді мені все абсолютно зрозуміло. Смертні нечасто досягають подібного божественного одкровення, але жерці запевнили мене, що це можливо, а хто ж знає краще за них? Тепер будь-хто, хто спробує хоч би припустити, що гроші... здобуто в який-небудь не дуже чистий спосіб, муситиме протистояти декотрим вкрай невгомонним жерцям[53], а до того ж, підозрюю, стикнеться зі значними труднощами при потребі засунути свої кухонні шухляди. Крім того, ви жертвуєте ці гроші місту... — Мокр розтулив був рота, але Патрицій застережно звів руку й продовжив, — а саме Поштамту, тож питання про вузькоособистий інтерес не постає. Схоже, ці гроші не мають ніякого власника, хоча поки що, звісно ж, дев’ятсот тридцять вісім осіб хотіли б переконати мене, що все належить їм. Таке вже життя в Анк-Морпорку. Відтак, пане Губперук, ви отримуєте наказ якнайшвидше відбудувати Поштамт. Рахунки буде оплачено, а оскільки ці кошти є явним даром богів, міський бюджет ніяк не постраждає. Прекрасно зроблено, пане Губперук. Просто прекрасно. Не хотів би вас затримувати[54].
Мокр уже взявся за дверну ручку, коли голос за його спиною промовив:
— Ще одне маленьке питання, пане Губперук.
Він зупинився.
— Так, ваша високосте?
— Мені здається, що та сума, якою боги так щедро вирішили нас обдарувати, суто випадково майже збігається з оцінною вартістю коштів, викрадених одним відомим злочинцем і, наскільки мені відомо, так і не знайдених.
Мокр мовчки дивився у дерево дверей перед собою. «Чому цей чоловік править всього одним-єдиним містом? — подумав він. — Чому не всім світом? Цікаво, він з усіма так поводиться? Почуваєш себе маріонеткою. З тією відмінністю, що все облаштовано так, аби ти сам себе смикав за нитки».
Він обернувся, старанно утримуючи обличчя незворушним. Правитель Ветінарі вже повернувся до своєї гри.
— Справді, ваша високосте? А хто ж це був? — спитав він.
— Такий собі Альберт Спенґлер, пане Губперук.
— Він мертвий, ваша високосте, — промовив Мокр.
— Ви впевнені?
— Так, ваша високосте. Я був присутній, коли його повісили.
— Добре, що ви цього не забуваєте, — сказав Ветінарі й посунув фігурку ґнома через усю гральну дошку.
«Прокляття, прокляття, прокляття!» — кричав Мокр. Але лише для внутрішнього вжитку.
Він так тяжко працював заради цих гро... ну, тобто банкіри й купці так тяжко пра... словом, десь у кінці ланцюжка хтось так тяжко працював заради цих грошей, а тепер третину з них... та вкрали і все, інакше тут не скажеш.
Мокр однозначно відчував з цього приводу спалахи неправедного гніву.
Звичайно, він справді віддав би більшість грошей на відбудову Поштамту — для того все і влаштовувалося, — але менше ніж за сто тисяч доларів можна було збудувати збіса хорошу будівлю, і він усе-таки сподівався залишити щось і для себе.
І все ж він почувався добре. Та й що він став би робити з грошима? В будь-якому разі, він не мав часу, щоб їх витрачати. Зрештою, що може купити досвідчений злочинець?
Приморська нерухомість зі справжніми потоками лави та наявністю піраній неподалік була серйозним дефіцитом, а світові явно на біса не потрібен був черговий Темний Володар — принаймні поки з цією роллю так добре вправляється Злотний. Злотному не потрібна вежа з десятьма тисячами тролів на подвір’ї.[55] Йому достатньо гросбуха і гострих мізків. Це було ефективніше, дешевше і залишало час для вечірок.
Віддати все це золото поліції було нелегким рішенням, але насправді вибору просто не існувало. Так чи йнак, Мокр вийшов сухим із води. Ніхто не наважився вийти й сказати, що боги таких речей не роблять. Авжеж, досі вони їх не робили, але ж із богами ніколи не знаєш наперед. Після виходу в світ вечірнього випуску «Часу» біля всіх трьох храмів вишикувалися черги, й це було передбачувано.
Перед жрецькими спільнотами це поставило філософську проблему. Офіційно вони були проти того, щоб люди закопували скарби в землю, але мусили визнати позитив у тому, що міські нероби заповнили лави храмів та священні гаї, руки почали смикати кухонні шухляди, а пальці — занурюватися в ставки з юними крокодильчиками. Тож жерці зайняли позицію лицемірного заперечення того, що подібне може статися знову, — у поєднанні з натяком, що, ну, ніхто не знає наперед, шляхи богів несповідимі, чи не так? Крім того, богомольці, які стояли в чергах зі своїми листами на тему отримання великих мішків із грошима, непогано піддавалися впливові аргументів того штибу, що щось дано буде, найімовірніше, тому, хто сам уже що-небудь дав; особливо дохідливими ці аргументи ставали після кількох ударів по голові прохача тацею для збору пожертв.
53
В оригіналі «
55
Важко сказати, натяк це на самого Саурона, чи все-таки на Сарумана; так чи йнак, своїй звичці вставляти в тексти алюзії на Толкіна Террі Пратчетт відданий і тут. —