— Шшо тут таке? — почувся голос, сповнений ображеного почуття власності.
Мокр обернувся.
Якщо одне з правил, яких слід навчати молодих людей, формулюється як «Не зв’язуйся з ненормальними дівчатами, які смалять, як ковальські міхи», то інше мало б застерігати: «Тікай щодуху від будь-якої жінки, яка вимовляє “що” через два “ш”».
Конкретно з цієї жінки могли б вийти дві. Вона явно тяжіла до кубічних форм і, оскільки весь її одяг був білого кольору, нагадувала айсберг. Тільки вона була холоднішою. І під вітрилами. І в такому накрохмаленому очіпку, що об нього можна було порізатися.
З боків, трохи позаду неї, стояли дві менші жіночки, і якби вона позадкувала, їм точно загрожувала би перспектива бути розчавленими.
— Я прийшов провідати пана Шеляга, — слабко промовив Мокр, тоді як сам Шеляг із нерозбірливим бурмотінням натягнув собі ковдру на голову.
— Абсолютно неможливо! Я тут старша сестра, молодий чоловіче, і мушу вимагати від вас негайно покинути приміщення! Пан Шеляг перебуває у вкрай нестабільному стані.
— А як на мене, з ним усе гаразд, — сказав Мокр.
Погляд, кинутий на нього старшою сестрою, був вартий поваги.
Цей погляд давав зрозуміти, що Мокр — просто якась смітинка, яка прилипла до підошви її черевика. У відповідь він вдався до власного крижаного погляду.
— Молодий чоловіче, він у надзвичайно критичному стані! — прогарчала вона. — Я відмовляюся його відпускати!
— Пані, хвороба — це не злочин! — парирував Мокр. — З лікарні не відпускають, а виписують[57]!
Сестра наблизилася до нього і обдарувала його тріумфальною посмішкою.
— Це і є, молодий чоловіче, те, шшо нас лякає!
Мокр був упевнений, що лікарі тримають у кабінетах скелети, щоб залякувати пацієнтів. «Ну, ну, ми знаємо, що у вас всередині...» Втім, загалом він це схвалював. Він мав до них певний братній сентимент. Нині такі місця, як госпіталь леді Сибіл, були великою рідкістю, але Мокр відчував, що міг би зробити дохідну кар’єру за допомогою білого халата, довгих мудрованих назв для недуг на кшталт нежитю та вдумливого спостереження за різними істотами в пробірках.
По інший бік столу від Мокра доктор Батист, чиє ім’я було написано на табличці, бо лікарі — люди дуже зайняті й не можуть пам’ятати все на світі, підняв погляд від паперів з медичною справою Толлівера Шеляга.
— Це було дуже цікаво, пане Губперук. Мені вперше в практиці довелося провести операцію, щоб зняти з пацієнта одяг, — сказав він. — Ви випадково не знаєте, з чого зроблені ті його припарки? Він нам так і не сказав.
— Гадаю, це кілька шарів фланелі, гусячого жиру та хлібного пудингу, — відповів Мокр, роззираючись по кабінету.
— Хлібний пудинг? Справжній хлібний пудинг?
— Наче так.
— Тобто ніякого тваринного матеріалу? Нам здалося, там була присутня шкіра, — сказав доктор, гортаючи аркуші. — Ага, ось воно. Так, його штани згоріли після того, як вибухнула одна з його шкарпеток. Ми не впевнені, з якої причини.
— Він насипає в шкарпетки сірку та вугілля, щоб тримати ступні в свіжості, а штани вимочує в селітрі, щоб захиститися від москітозу, — сказав Мокр. — Розумієте, він великий прибічник народної медицини. А лікарям не довіряє.
— Справді? — сказав доктор Батист. — Що ж, у такому разі, він ще зберіг залишки здорового глузду. Втім, із сестрами краще не сперечатися. Я вважаю наймудрішим способом спілкування з ними кинути в одному напрямку пару шоколадок, а самому якнайшвидше забиратися в протилежному, доки вони відволіклися. Пан Шеляг, схоже, гадає, що кожен сам собі терапевт?
— Він сам собі готує ліки, — пояснив Мокр. — Кожен день він починає з чверті пінти джину, змішаної з настоями селітри, тертою сіркою, ялівцем та соком цибулі. Каже, що це прочищає проходи.
— О небеса, не сумніваюся. Він взагалі курить?
57
В оригіналі вжито слово «