Шеляг форкнув.
— Ох, та досить уже. Це не має значення, Стенлі, — кинув він.
Його обличчя було подібне до грозової хмари.
— Так, пане Шеляг, але ви старий, дуже старий, і досі всього лише молодший листо... — вів своєї Стенлі.
— Я сказав досить, Стенлі! Підніми-но лампу вище, гаразд? Чудово. Так значно краще. Я зачитаю сторінку з Правил, це завжди їх присипляє.
Шеляг почистив горло.
— Зараз я прочитаю з «Книги правил», розділ «Час доставки (Столиця), крім неділі та осьмерниці[13]», — оголосив він у простір. — А речено так: «Години, до яких листи має бути доставлено за адресами протягом кожної доставки в стінах міста Анк-Морпорк, є такими: звечора — до восьмої години для першої доставки; зранку — до восьмої години для другої доставки; зранку — до десятої години для третьої доставки; зранку — до дванадцятої години для четвертої доставки; вдень — до другої години по обіді для п’ятої доставки; вдень — до четвертої години по обіді для шостої доставки; вдень — до шостої години по обіді для сьомої доставки». Ось ці години, і я прочитав їх.
Шеляг на мить схилив голову, а тоді різко, з виляском, згорнув книгу.
— Чому ми це робимо, пане Шеляг? — смиренно спитав Стенлі.
— Через гон-нор, — відповів пан Шеляг. — Ось де була вся біда. Гон-нор убив нашу Пошту. Гон-нор, жадібність, і Клятий Тупак Джонсон, і Нове Пе.
— Нове Пе, пане Шеляг? Але як може літера...
— Не питай, Стенлі. На цьому моменті починаються надто складні речі, і жодна з них не стосується шпильок.
Вони погасили лампадки й вийшли.
Коли вони пішли, в кімнаті залунав ледь чутний шепіт.
Розділ третій
В якому наш герой відкриває для себе світ шпильок — Апострофи замість лапок у торговця городиною — З.П.Л. — Стежина долі — Любителька ґолемів — Бізнес бізнесу і чергова дискусія про природу свободи — Клерк Браян демонструє ентузіазм
— Вставайте Й Сяйте, Бане Губберук! Настав Ваш Другий День На Посаді Поштмейстера!
Мокр ледь роздер одне око і глипнув ним на ґолема.
— О, то ви ще й будильник? — сказав він. — Ох. Мій язик. Його ніби мишоловкою притиснуло.
Він наполовину проповз, наполовину перекотився через своє ліжко з листів і зумів встати на ноги лише за дверима.
— Мені потрібен новий одяг, — вимовив він. — І їжа. І зубна щітка. Я йду в місто, пане Помпа. Ви залишаєтеся тут. Візьміться за щось. Наведіть тут лад. Ліквідуйте графіті на стінах, гаразд? Принаймні ми можемо надати цьому місцю чистішого вигляду!
— Все, Що Накажете, Бане Губберук.
— Чудово! — сказав Мокр, зробив крок і скрикнув.
— Бережіть Кісточку, Бане Губберук, — сказав пан Помпа.
— Між іншим! — гукнув Мокр, балансуючи на одній нозі. — Як вам вдається завжди мене вистежити? Звідки ви знаєте, де я?
— Кармічна Сигнатура, Бане Губберук, — пояснив ґолем.
— І що конкретно це означає? — зажадав Мокр.
— Це Означає, Що Я Завжди Точно Знаю, Де Ви.
Глиняне обличчя не виражало абсолютно нічого. Мокр здався.
Він викульгав назовні, в те, що для цього міста правило за свіжий новий ранок. Вночі трохи підморозило, якраз настільки, щоб надати повітрю особливого присмаку, що пробудив у Мокрові апетит. Нога все ще боліла, але принаймні сьогодні йому вже не потрібен був костур.
І ось — містом ішов Мокр фон Губперук. Він ніколи раніше цього не робив. Бувало, доводилося робити це покійному Альбертові Спенґлеру, доводилося Мундо Сміту та Едвінові Стріпу, і ще пів дюжині особистостей, які він вдягав і скидав із себе в міру потреби. О, всередині він завжди залишався Мокром (от ім’я ж, він чув усі можливі жарти щодо нього), але зовні перебували вони — між ним та навколишнім світом.
Едвін Стріп узагалі був шедевром. Це був Не Досить Спритний Шулер, якому потрібно було, щоб це було помітно. Він настільки відкрито, очевидно невміло махлював у «Знайди даму» та інших вуличних іграх, що народ просто-таки в чергу ставав, аби обшахраювати нездару-шахрая і піти собі геть, усміхаючись... усміхаючись до того самого моменту, доки вони не намагалися розплатитися так легко здобутими монетами.
Мистецтво шахрайства має секрет, і Мокр відкрив його: в поспіху або в перезбудженні люди доповнювали дії шахрая власною жадібністю. Вони так прагнули витягти гроші з очевидного ідіота, що їхні власні очі самотужки доповнювали ті деталі карбування, яких насправді не було на монетах, що їх вони так гарячково розпихували по кишенях. Усе, що треба було зробити, — це дати натяк.