Та це були ще квіточки. Деякі клієнти навіть ніколи не дізнавалися, що поклали в свої гаманці фальшиві монети — бо примудрялися дозволити невмілому шулеру побачити, куди кладуть самі ці гаманці. Згодом вони переконувалися, що Стріп, може, й був нетямущим у картах, але це більше ніж компенсувалося його винятковим талантом кишенькового злодія.
Зараз Мокр почувався обдертою креветкою. Так, ніби вийшов у місто голяка. І, попри це, ніхто так і не звертав на нього жодної уваги. Ніхто не кричав «Гей, ти!» або «Це він!». Він був просто одним з облич у натовпі. Це було дивне нове відчуття. Раніше він якось ніколи не мав необхідності бути самим собою.
Він відзначив цю подію купівлею путівника в Гільдії торговців і, замовивши каву та сандвіч із беконом, взявся масними пальцями гортати цього путівника в пошуках списку барів. Того, що він шукав, у цьому списку не виявилося — але воно виявилося в списку перукарень, і він усміхнувся. Приємно мати рацію.
Також він знайшов згадку про Шпильковий ринок Дейва, в районі Лялечок, на одній з алейок між домом легкодоступної любові та масажним салоном. На ринку купували й продавали шпильки колекціонерам.
Мокр допив каву з тим виразом обличчя, який будь-кому, хто добре його знав (тобто, фактично, нікому), сказав би, що він складає план. У кінцевому підсумку, все впиралося в людський фактор. Якщо він збирається на якийсь час тут затриматися, йому потрібно облаштуватися якомога комфортніше.
По тому він прогулявся до будинку під саморобною вивіскою «Дім акуфілії!!![14]»
Це було наче підняти нічим не прикметний камінь і виявити під ним цілий незвіданий світ. Шпильковий ринок Дейва був такою невеликою крамницею, власник якої знає кожного клієнта на ім’я. Це був чарівний світ, світ шпильок. Це було хобі, здатне тривати все ваше життя. Мокр знав про це, бо витратив долар на книгу Дж. Пýхнаста Совмогили під назвою «Шпильки» — схоже, останньої новинки на цю тему. Всі мають свої маленькі дивацтва, це Мокр завжди розумів, але він таки почувався ні в сих ні в тих серед людей, які, дивлячись на постер із напівголою дівулею, в першу чергу звертали увагу на те, чим його пришпилено. Декотрі відвідувачі, які проглядали книжкові полиці («Дефекти шпильок», «Подвійні кінчики та їхні недоліки», «Шпильки Убервальду та Ґеної», «Вступ до шпилькознавства», «Несподівана акуфілія»...), одночасно з жагою позираючи на засклену стійку зі шпильками, мали настільки напружений вираз облич, що це його просто лякало. Чимось вони були схожі на Стенлі. До речі, всі вони були чоловіками. Очевидно, жінки від природи не могли бути повноцінними «шпилькоголовими».
«Всезагальну шпильку» він знайшов на найнижчій полиці. Журнал мав неохайний, кустарний вигляд, шрифт був дрібний і щільний, а текстам бракувало таких нюансів, як абзаци і, в багатьох випадках, розділові знаки. Можливо, пересічні коми, поглянувши на вираз обличчя Стенлі, впадали в кому.
Коли Мокр поклав журнальчика на стійку біля каси, крамар — бородатий велетень із дредами, шпилькою в носі, достатнім для трьох чоловіків пивним черевом і татуюванням «Шпильки або смерть» на біцепсі — взяв видання в руки і зневажливо кинув назад на стійку.
— Ви впевнені, пане? — спитався він. — Ми маємо «Шпильковий щомісячник», «Нові шпильки», «Практичні шпильки», «Сучасні шпильки», «Шпильки-екстра», «Шпильки International», «Поговорімо про шпильки», «Світ шпильок», «Шпильки світу», «Шпильки і світ», «Шпильки і шпилькарні»...
Мокр на кілька митей відволікся, але повернувся саме вчасно, щоби почути:
— ...«Дайджест акуфіла», «Екстремальні шпильки», «Stifte!»[15] — це з Убервальду, дуже корисне, якщо ви збираєте іноземні шпильки, «Шпильки для початківців» — тут друкують статті з продовженням, пане, і щотижня є нова шпилька, «Час шпильки» та, — тут велетень підморгнув, — «Шпильки з потайних кубелець».
— Цей я помітив, — сказав Мокр. — Там повно ілюстрацій з дівчатами, вдягненими в шкіряне.
— Так, пане. Проте ж зазвичай вони тримають в руках шпильки. Отже... Вам усе-таки «Всезагальну шпильку», еге ж? — спитав він так, ніби давав дурневі останній шанс розкаятися в дурості.
— Так, — підтвердив Мокр. — А що?
— О, нічого. Зовсім нічого, — Дейв замислено почухав своє черево. — Просто їхній редактор трохи... трохи...