— Що? — на обличчя панни Любесерце повернулася звична гримаса перманентного роздратування. — Послухайте, не можна просто прийти, клацнути пальцями і отак-от замовити дюжину людей...
— Вони вважають себе власністю! — заперечив Мокр. — Ви ж самі мені так сказали.
Їхні погляди зіткнулися. Потім панна Любесерце почала знічено порпатися в лотку з папками.
— Можу допомогти вам замо... найняти чотирьох просто зараз, — сказала вона. — Двері-1, Пилка-20, Дзвіниця-2 і... Анґхаммарад. Тільки поки що з них вміє говорити лише Анґхаммарад; решті вільні ще не допомогли...
— «Не допомогли»?
Панна Любесерце знизала плечима.
— Багато культур, у яких створювалися ґолеми, вважали, що інструменти не повинні розмовляти. Ґолеми не мають язиків.
— І ваш Траст надає їм ще по шматочкові глини, еге ж? — весело поцікавився Мокр.
Вона поглянула йому у вічі.
— Тут справа трохи містичніша, — серйозно сказала вона.
— Ну, хай не розмовляють, аби розуміли, — сказав Мокр, намагаючись зберігати серйозний вигляд. — А цей Анґхаммарад має ім’я? Не просто опис?
— Серед дуже старих ґолемів імена має багато хто, — пояснила співрозмовниця. — Скажіть-но, а яку роботу ви для них пропонуєте?
— Листонош, — відповів Мокр.
— Тобто роботу на людях?
— Навряд чи бувають таємні листоноші, — сказав Мокр (на мить в його уяві промайнули невиразні фігури, що в сутінках крадуться від дверей до дверей). — А що, щось не так?
— Та... ні. Звісно, ні! Це все через тих, хто трохи перебільшено нервується і постійно підпалює нашу установу. Я приведу ґолемів якнайшвидше, — вона помовчала. — Ви ж знаєте, що найнятим ґолемам належить один вихідний на тиждень? Ви ж прочитали брошуру, так?
— Е... вихідний? — перепитав Мокр. — Але навіщо їм вихідні? У молотка не буває вихідних, авжеж?
— Щоб залишатися ґолемами. Не питайте, що вони поробляють у цей час, — я думаю, просто сидять у якихось підвалах. Це... це спосіб показати, що вони — не молотки, пане Губперук. Ті, хто працював сам-один, забувають про це. Тоді їх навчають вільні. Але не турбуйтеся, всю решту часу вони навіть не сплять.
— То... у пана Помпи скоро вихідний? — уточнив Мокр.
— Звичайно, — сказала панна Любесерце; Мокр зафіксував це у пам’яті під заголовком «Корисно знати».
— Чудово. Дякую вам, — промовив він.
«Чи не бажаєте сьогодні повечеряти разом?» Як правило, Мокр не мав проблем зі словами, але ці примерзли в нього до язика. У поведінці панни Любесерце було щось шпичасте, як ананас. Крім того, щось у виразі її обличчя ніби промовляло: ти абсолютно не здатен чим-небудь мене здивувати. Я знаю про тебе все.
— Ще щось? — спитала вона. — А то стоїте з роззявленим ротом, а нічого не кажете.
— Е... ні. Все гаразд. Дякую, — промимрив Мокр.
Вона усміхнулася, і Мокра пройняв трепет.
— Тоді бувайте, пане Губперук, — сказала вона. — Осявайте дорогою світ, як промінчик.
Четверо з п’яти листонош були тими, кого пан Шеляг називав «стара ля гвардія»; наразі вони заварювали чай у заваленій листами кімнатці, яку для сміху називали своєю кімнатою відпочинку. Домахайса, після відлучення бульдога від його ноги, відправили додому; Мокр звелів також занести йому кошик фруктів. Послати комусь кошик фруктів ніколи не зайве.
Що ж, вони принаймні вразили навколишніх. Як і бульдог — декого з них. Але не можна було не визнати, що пошта почала потроху доставлятися. Не можна було не визнати й того, що це відбувалося з запізненням на довгі роки — та все ж процес пішов. Це відчувалося в усьому. Поштамт більше не справляв враження забутої гробниці. Тепер Мокр закрився у своєму кабінеті, де віддався творчості.
— Горнятко чаю, пане Губперук?
Він відірвався від свого заняття і поглянув у дещо дивне обличчя Стенлі.
— Дякую, Стенлі, — сказав він, відкладаючи перо. — Бачу, цього разу ти доніс у чашці майже все! Чудова робота!
— Що ви малюєте, пане Губперук? — поцікавився Стенлі, витягаючи шию, щоб роздивитися. — Схоже на Поштамт.
— Молодець. Це буде на марках, Стенлі. А що скажеш про інші ескізи?
Мокр підсунув до юнака решту малюнків.
— Ого, ви чудовий ху-дож-ник, пане Губперук. Це ж викапаний Правитель Ветінарі!
— Це марка за пенні, — сказав Мокр. — Я змалював портрет з однопенсової монети. На двопенсовій марці буде міський герб, на п’ятипенсовій — Морпоркія[35] зі своєю виделкою, на великій, за долар — Вежа мистецтв. Про десятипенсову марку ще треба подумати.
35
Морпоркія — міфічна постать, тілиста жінка в багатому вбранні, в існування якої, втім, практично ніхто в Анк-Морпорку не вірить; зображується на троні, в бойовому шоломі та з великою виделкою. Дослідники творчості Пратчетта вбачають у ній пародію на давньокельтські матріархальні божества, що уособлювали Британію (майбутню Англію) та Гібернію (майбутню Шотландію). —