Так, йому не варто було цього робити, от справді не варто.
Просто так склалося, що пан Шпулькіс виявився добросердним ентузіастом, і весь стіл було вкрито взірцями його чудової роботи, і коли зібрали перфораційний прес, усі скупчилися навколо нього, не приділяючи Мокрові жодної уваги, і він... трохи прибрав на столі. Він не міг стриматися. Він був шахраєм. Чого ще було від нього чекати тому ж Ветінарі?
Коли він увійшов у будівлю Поштамту, листоноші вже почали повертатися. Пан Шеляг чекав на нього, занепокоєно посміхаючись.
— Як справи, поштовий інспекторе? — бадьоро спитав Мокр.
— Непогано, мій пане, непогано. Є добрі новини, мій пане. Нам передавали листи для відправлення. Поки що небагато, і деякі з них трохи, е, жартівливі — але ми брали за кожен по пенні. Ось сім пенсів, мій пане, — гордо завершив він, простягаючи монети.
— Ого, мій друже, сьогодні ми не ляжемо спати голодними! — кинув Мокр, приймаючи монети та кладучи до кишені листи.
— Прошу, мій пане?
— О, нічого, пане Шеляг. Добра робота. Е... ви сказали, що маєте добрі новини. Можливо, є й якісь інші?..
— М-м-м... Декому з адресатів не дуже сподобалося, що ми доставили їм листи, мій пане.
— Ви помилялися адресами? — уточнив Мокр.
— О, ні, мій пане. Але давнім листам не завжди радіють. Наприклад, не тоді, коли це заповіт. Тобто остання воля, мій пане, — багатозначно додав старий. — І коли виявляється, наприклад, що матусині коштовності двадцять років тому дісталися не тій дочці. Десь так.
— От лихо, — сказав Мокр.
— Довелося викликáти Сторожу, мій пане. Це було те, що вони у звіті назвали «інцидентом» на Ткацькій вулиці, мій пане. У кабінеті вас, мій пане, чекає якась панянка.
— О боги, це ж не одна з тих дочок?
— Ні, мій пане. Це панянка з газети «Час». Не варто їм довіряти, мій пане, хотя кросворди вони роблят файні, — змовницьки додав Шеляг.
— Але я їй навіщо?
— Не можу знати, мій пане. Гадаю, це того, шо ви поштмейстер?
— Підіть, будь ласка... зробіть їй чаю чи щось таке, — промовив Мокр, поплескуючи себе по пазусі. — Мені треба... привести себе до ладу.
За дві хвилини, коли крадений папір було надійно сховано, Мокр зайшов до кабінету.
Біля дверей, пригасивши очі, як притаманно ґолемам, перед якими наразі не стоїть жодного завдання, крім як просто існувати, стояв пан Помпа, а на стільці поруч із робочим столом сиділа жінка.
Мокр спробував скласти про неї уявлення. Приваблива, безумовно, от тільки вдягається так, ніби хоче це приховати, хоча насправді лише підкреслює. З якихось загадкових причин нині в місті знову увійшли в моду турнюри, але її єдина поступка цій моді виражалася в підкладці над сідничками, що забезпечувало певну округлість обрису без необхідності вдаватися до двадцяти семи фунтів небезпечно напханої китовим вусом білизни. Вона була білявкою, але затягла волосся сіточкою — ще один продуманий хід — а наверх начепила маленький і досить модний капелюшок, який не міг мати жодної функції, крім суто декоративної. Біля стільця стояла велика наплічна сумка, на колінах жінки лежав нотатник, а на пальці виднілася обручка.
— Пане Губперук? — радісно спитала вона. — Я — панна Кріпслок. Із «Часу».
«Он як: обручка — але “панна”, — подумав Мокр. — Обережно. Може мати Принципи. Не намагатися поцілувати руку».
— І чим я можу допомогти «Часу»? — спитався він, сідаючи за стіл і посилаючи їй незверхню посмішку.
— Ви маєте намір доставити всю спізнілу пошту, пане Губперук?
— Якщо це взагалі можливо, то так, — відповів Мокр.
— Навіщо?
— Це моя робота. Попри дощ, сніг, темряву й туман, як і написано над нашим входом.
— Ви чули про конфуз на Ткацькій вулиці?
— Я чув, що це був інцидент[37].
— Боюся, це було дещо гірше. Коли я звідти йшла, там палав один з будинків. Це вас не непокоїть? — олівець панни Кріпслок раптом навис над нотатником.
Обличчя Мокра залишалося незворушним, але думка гарячково працювала.
— Звичайно, непокоїть, — промовив він. — Будинки підпалювати не можна. Але також мені відомо, що пан Паркер з Гільдії торговців у суботу побереться з любов’ю своєї юності. А ви про це знали?
Панна Кріпслок не знала, але найретельніше записала все, що Мокр розповів їй про історію листа торговця городиною.
37
У романі «Правда», присвяченому виникненню й славному шляху газети «Анк-Морпоркський Час», Пратчетт робить зауваження: «Слова нагадують риб: деякі з них настільки пристосувалися до середовища існування, що можуть жити тільки біля певних рифів, де їхні чудернацькі форма та значення захищені від бурхливих хвиль відкритого моря. “Конфуз” та “інцидент” трапляються лише в газетах (майже так само, як словосполучення “алкогольні напої” трапляється лише в меню). Ці слова ніколи не вживаються у нормальній розмові». —