НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО, АЛЕ ЗАГАЛОМ КОРИСНО
Стенлі делікатно поставив горнятка на стіл. Він усе робив делікатно.
— Дякую, — повторив Мокр. — Е... можеш іти, Стенлі. Допоможи там сортувати пошту, гаразд?
— У вестибюлі вампір, пане Губперук, — повідомив Стенлі.
— Це Отто, — швидко втрутилася Сахариса. — Ви ж не... не проти вампірів, я думаю?
— Агов, та якщо він має пару рук і вміє ходити, я його одразу на роботу візьму!
— Він уже на роботі, — розсміялася Сахариса. — Це наш головний іконографіст. Наразі він знімає ваших людей у трудовому процесі. Ми б дуже хотіли і ваш знімок отримати. На першу шпальту.
— Що? Ні! — скрикнув Мокр. — Ви що! Ні!
— Він дуже вмілий іконографіст.
— Та напевне, але... але... але... — почав Мокр, а в його голові саме собою лунало продовження: «...але не думаю, що навіть людина з талантом бути подібною до кожного другого перехожого лишиться невпізнаваною після появи її портрета в газеті».
Те, що він вимовив вголос, звучало інакше:
— Я не хотів би, щоб мене виокремлювали з когорти працелюбних людей і ґолемів, які повертають Поштамт до життя! Зрештою, в колективній діяльності немає місця для «я», еге ж?
— Насправді, в «діяльності» є місце для «я»,[38] — сказала Сахариса. — Крім того, саме ви носите крилатого капелюха і золотий костюм. Нумо, пане Губперук!
— Добре, добре, я щиро не хотів торкатися цієї теми, але іконографія суперечить моїй релігії, — сказав Мокр, який скористався часом подумати. — Нам заборонено з’являтися на будь-яких зображеннях. Розумієте, це забирає частинку душі.
— І ви в це вірите? — здивувалася Сахариса. — Серйозно?
— Гм, ні. Ні. Звичайно, ні. Не те щоб. Але... не можна ж ставитися до релігії як до меню в ресторації, правда ж? Я маю на увазі, не можна ж сказати: «Дайте, будь ласка, Царство Небесне та порцію Божественного Задуму, але молитов на колінах кладіть поменше, а Заборони на Зображення не треба зовсім, мене від неї роздуває». Тут або бізнес-ланч, або нічого, бо... бо інакше було б просто безглуздо.
Панна Сахариса, нахиливши голову до плеча, дивилася на нього.
— Ви ж працюєте на його високість, чи не так? — спитала вона.
— Звичайно. Це ж державна служба.
— І, гадаю, якби я спитала, ви запевнили б мене, що й раніше були клерком, нічого цікавого?
— Саме так.
— Хоча, можливо, вас і справді звати Мокр фон Губперук; не уявляю собі, щоб хтось узяв собі такий псевдонім.
— Красно дякую!
— У мене складається враження, що ви з’явилися невипадково, пане Губперук. Саме зараз із семафорними вежами виникає проблема на проблемі. Те, що вони скорочують і скорочують штати, погано пахне — як і те, що тих, хто лишається, змушують працювати до виснаження. І тут з’являєтеся ви, весь сповнений нових ідей.
— Я серйозно, Сахарисо. Послухайте, нам уже передають нові листи!
Мокр витягнув з кишені передані Шелягом листи і розгорнув їх віялом у руці.
— Бачите, ось цей піде на Лялечки, цей — на Сонний Пагорб, а цей до... Сліпого Іо...
— Він бог, — вказала співрозмовниця. — Тут можуть виникнути ускладнення.
— Та ні, — жваво заперечив Мокр, пхаючи листи назад до кишені. — Ми доставлятимемо пошту і самим богам. Іо має в місті аж три храми. Це буде нескладно.
«І ти забула про картинки, ура...»
— У вас на все є відповідь, я бачу. Скажіть, пане Губперук, ви добре знайомі з історією цього місця?
— Не надто. Я точно дуже хотів би знати, куди поділися люстри!
— Ви не розмовляли з професором Пельцем?
— А хто це?
— Я дуже здивована. Він працює в Академії. І присвятив цьому місцю цілий розділ у своїй праці про... ну, про загалом специфіку великих обсягів документації, які набувають здатності мислити. Гадаю, про загиблих тут ви таки знаєте?
— Ох, так.
— Він стверджував, що це місце якимось чином змусило їх збожеволіти. Ну, точніше, це ми так передали його слова. Насправді він висловився куди мудрованіше. Мушу віддати вам належне, пане Губперук: щоби взятися за справу, яка вбила вже чотирьох людей, треба бути непересічною особистістю.
«Ага, — подумав Мокр. — Треба бути непересічним дурнем».
— А сам ви тут не помічали чогось незвичайного? — продовжувала вона.
«Ну, мені здається, що моє тіло мандрувало в часі, хоча підошви на моїх ногах — ні, але я не впевнений, до якої міри це було галюцинацією; мене ледь не вбило листозсувом, і листи продовжують зі мною розмовляти». Мокр не вимовив цих слів, бо це були слова, яких не вимовляють при відкритому нотатнику.