— А не просто цілими мішками закидати їх на горище, — кивнув Мокр. — Чекайте... один ґолем назвав Поштамт «гробницею непочутих слів».
— І нічого дивного, — спокійно проказав професор Пельц. — У старовину ґевайзи та бібліотеки нерідко винаймали ґолемів, бо єдині слова, які мають над ними силу, — це слова з сувоїв у їхніх головах. Слова важливі. А коли їх накопичується критична маса, вони змінюють світобудову. З вами не траплялося чогось такого, що ви сприймали як галюцинації?
— Так! Я перемістився в минуле! Але лишався в теперішньому!
— О, так. Це звичайна справа, — запевнив чарівник. — Достатня кількість стиснутих у невеликому об’ємі слів може впливати на простір і час.
— І вони зі мною розмовляли!
— Я пояснював Сторожі, що листи хочуть бути доставленими, — сказав професор Пельц. — Поки листа не прочитано, він не завершений. Щоб бути доставленими, вони підуть на все. Але вони не є мислячими в нашому розумінні слова, як і не є тямущими. Вони просто намагаються проникнути в будь-яку досяжну свідомість. Я бачу, ви вже стали аватарою.
— Я не вмію літати[41]!
— Аватара: жива подоба бога, — терпляче поінформував професор. — Крилатий капелюх. Золотий костюм.
— Та ні, це вийшло випадково...
— Ви впевнені?
Запала тиша.
— Гм... до цього моменту був упевнений, — вимовив нарешті Мокр.
— Вони не прагнуть нікому зашкодити, пане Губперук, — сказав Пельц. — Вони лише прагнуть доставки.
— Ми ніколи не зможемо доставити їх усі, — зізнався Мокр. — На це знадобляться роки.
— Я впевнений, що сам факт доставки хоч якоїсь частини вже покращить ситуацію, — сказав професор Пельц з усмішкою лікаря, який рекомендує пацієнтові не хвилюватися, бо смерть від цієї хвороби настає лише у 87 відсотках випадків. — Чи можу ще чимось вам допомогти?
Він встав, даючи зрозуміти, що час чарівників — річ цінна.
— Ну, мені б дуже хотілося знати, куди поділися люстри, — сказав Мокр. — Було б добре їх повернути. Це символічно, так би мовити.
— Тут я не зможу вам допомогти, але, не сумніваюся, зможе професор Зоб. Він — післяпрофесор патологічної бібліомантії. Можемо зазирнути до нього дорогою назад, якщо бажаєте. Він у Коморі чарівників.
— А чому він «після»? — поцікавився Мокр, коли вони вийшли в коридор.
— А він помер, — пояснив Пельц.
— А... Я просто якось сподівався, що йдеться про щось метафоричне, — сказав Мокр.
— Не переймайтеся, він сам погодився на «Ранню смерть». Там був дуже хороший пакет пропозицій.
— Он як, — сказав Мокр.
У подібній ситуації важливо не помилитися з моментом, зручним, щоб накивати п’ятами; але вони прийшли сюди через цілий лабіринт похмурих коридорів, і це було не те місце, де хочеться заблукати. Хтозна, що може тебе знайти.
Вони зупинилися біля дверей, крізь які долинав приглушений шум голосів і брязкання склянок. Щойно професор відчинив двері, шум зник, і що його спричиняло, було загадкою. Це й справді виявилася комора, і в ній нікого не було, тільки вздовж стін тяглися полиці, заставлені банками. В кожній банці було по чарівнику.
«От тепер саме час тікати», — подумав Мокрів спинний мозок, тим часом як Пельц узяв одну з банок, відкрутив кришку і почав виловлювати крихітного чарівника всередині.
— О, це не він, — підбадьорив професор Мокра, помітивши вираз його обличчя. — Економка кладе ці нитяні ляльки чарівників у банки просто для того, щоб кухарі не використали їх для інших цілей. Бо був у нас один випадок — з арахісовим маслом, наскільки пригадую. А ляльку я витягнув просто щоб краще було чутно голос.
— Тоді... е, де ж тоді, власне, професор?
— О, він всередині банки, в певному розумінні, — сказав професор Пельц. — Невтаємниченому непросто це пояснити. Він мертвий лише...
— ...в певному розумінні? — підхопив Мокр.
— Саме так! І раз на тиждень він може повертатися, згідно з розпорядком. Нині цей варіант обирають чимало старих чарівників. Вони кажуть, що це дуже освіжає — як річна відпустка, тільки довше.
— І куди ж вони потрапляють?
— Ніхто достеменно не знає, але чутно брязкіт посуду, — відповів Пельц і підніс банку до рота. — Перепрошую, професоре Зоб? Ви часом не пригадуєте, що сталося з люстрами з Поштамту?
Мокр очікував у відповідь слабенького голоску з бляшаним відлунням, але натомість бадьорий, хай і старечий, голос за кілька дюймів від його вуха сказав:
41
Ймовірно, Пратчетт обігрує відносну схожість звучання англійських слів «